Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

«Дружній? – я звела брову. – О, так: знову по-дружньому будемо намагатись засватати Елеонору за хвацького синка…»

Печальну німфу навідали схожі думки, і вона зітхнула. Зате Іветта заплескала в долоні від радості:

– Як же це чудово! Я просто обожнюю у них гостювати!

Ну, а як же… Сеньйор Бонне – знаменитий виробник у ювелірній сфері. Ніколи не упустить нагоди похвалитись черговим досягненням і вручити неповторну прикрасу!

– Іветто, – суворо мовила сеньйора, – тобі варто не забувати про стриманість.

– О, звісно, мамо, – миттю виправилось янголятко та схилило голівку.

Сеньйора прокоментувала це кивком голови.

– А щодо вас, – окинула погрозливим поглядом мене й Елеонору, – то не здумайте поводитися так жахливо, як минулого разу. Ізабель! Справжня дворянка ніколи, – з притиском повела вона, – ніколи не дозволить собі об’їжджати дикого жеребця. Тим паче, якщо на твоїх очах це не вдалося юному сеньйору. Ти мене зрозуміла?

– Так, мамо.

– І останнє, – подивилась на Елеонору, – якщо юний сеньйор так відкрито демонструє увагу та зацікавленість, то справжня дворянка просто не може вдавати таке кричуще нерозуміння найзрозуміліших натяків!

– Так, мамо, – безбарвним голосом мовила Елеонора.

– Гаразд, – сеньйора знову обвела всіх поглядом, – сподіваюсь, що ви не забудете повчань і не накоїте жодних дурниць, – вона граційно встала та покинула кімнату.

Трапеза скінчилась, і Марта взялася прибирати зі столу. Я й гадки не мала, як вона встигає зі всією роботою у маєтку, тому намагалася чимось допомогти. Піднести кілька тарілок, поповнити запаси квітів у вазах – мені не важко, а старенька всміхається.

Іветта на такі прояви великодушності лише хмикала: «Де це видано, щоб сеньйорита опускалася до рівня служниці?» Що ж, її думка мене не цікавила.

– Доню, не обтяжуй себе, – шепнула Марта вже на кухні. Їй було незручно, що я так рвуся до праці. Бо справжня дворянка… ніколи не рветься до праці!

– Марто, мені так подобається, коли Іветта невдоволена, що навіть заради цього я готова себе обтяжувати, – я зблиснула очима.

Марта докірливо похитала головою: ну, звісно, ми обидві знали, що Іветта тут ні до чого. Хоча..?

На базар, так на базар. Недарма я сьогодні так готувалася до виходу в люди. Булочки закінчились, прянощі закінчились… Марта дала мені список продуктів, і, взявши плетений кошик, я вирушила в путь.

Але спершу зайшла до конюшень. Зсередини, як завжди, виривалося гаряче дихання і погрозливе фиркання. Здається, якийсь «непосвячений» знову додумався наблизитись до мого Опала.

– Шановний пан не читав попередження? – якомога ввічливіше поцікавилась я, залітаючи всередину.

Новий конюх (міняються практично щодня) з нажаханим виразом лежав на долівці й активно пересувався заднім ходом. А з протилежного боку долинало дике іржання та тріск – кінь майже вивалив перегородку.

– Ну, я для кого власними руками до дверей прибила? – вигукнула докірливо й кинулась до жеребця. – Опале, не бушуй! Бо не отримаєш ласощів! Ласощів, чуєш?

– Це демон, а не кінь! – видихнув парубок.

– Не зрозуміла пана, – обурилась я. – Він хоче, щоб я випустила коня, і він на власному досвіді переконався в його матеріальності???

Опал підбадьорливо заіржав. З переляканим криком уже-не-конюх вилетів зі стайні. Ех, ще один звільнився… А до Опала підходити можу тільки я. Всі коні, як коні – стоять он сумирно й заворожено дивляться… А мій Опал – особливий!

– Правда ж, милий? – погладила жеребця. Ще трохи – і замуркає, як котик! Хто б повірив, що це миле створіння ледь не розтрощило всю конюшню?.. – Ну, нащо ти так, Опале? Хіба так можна? Треба ж було дати йому хоч найменший шанс!

А «миле створіння» тільки гордо стріпнуло гривою та обурено фиркнуло. Це був дужий жеребець чорної масті й несказанної краси. Таких, як він, в народі називали «буцефалами». Кличка пішла від коня давнього легендарного героя: жеребець був настільки лютим та неприборканим, що впокорити його ставало справжнім подвигом – і здатним на нього був один лише власник.

Словом, Опал справді був страшним конем… Та не для мене. Щоразу він дивився на мене таким турботливим, самовідданим поглядом, що здавалось, готовий за мене віддати життя!

Що ж до решти, то я ще не бачила коня, який би зрівнявся із ним у швидкості чи витривалості. А ще у кмітливості. Інколи він ставав схожим на цуцика: розумів команди «сядь», «ляж», «встань»… і навіть «фас» чи «принеси»! Спеціально для них батько навчив мене свистіти. Залежно від тональності свисту кінь то зривався з місця і мчав до мене, то становився справжнім звіром і в скіпки міг розбити все навколо…

Я нарекла його Опалом, та для мене він був куди дорожчим, ніж це каміння. Він був моїм другом, товаришем, захисником. А в сідлі я трималась так же майстерно, як Елеонора грала за фортепіано.

– Але ти сьогодні провинився, тому гуляти з тобою не піду, – суворо зиркнула на жеребця і вийшла зі стайні.