Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

«Справжня дворянка повинна ходити, як фея: майже не торкаючись землі… справжня дворянка рівна, як палка… справжня дворянка незворушна, як скеля… вона одним поглядом може виразити все, а одним словом перевернути цілий світ… – на ходу прокручувала материнські повчання. – І зі справжньої дворянки ніколи не злітають туфлі!» – зіщулилася від гулкого звуку та кинулась по пропажу.

Спустилася на перший поверх та оглянулась: ні, нічого не змінилось. А могло? А я чогось чекала? Навіть не знаю… Може, побачити люстру, яка стирчить із підлоги, чи дубовий стіл, який звисає зі стелі?

Ні, якщо чесно, найбільше я сподівалась, що все знову буде, як у дитинстві. Коли стіни були високими, як гори, чистими, як кришталь, сяйливими, як сонце. Золотаві промінці відбивались у їх білизні, і від того стіни наче світились самі.

Сонце наче й зараз пломенилось, як тоді… та «як тоді» – не буде вже ніколи. Стіни були вишукані, та похмурі. Коридори – просторі, та пусті. Уся ця розкіш: картини в золочених рамах, меблі з найдорожчих деревних порід, гігантські люстри й навіть вітражі – навіщо все це, якщо хочеться пройти повз і не обертатись? Величезний маєток, два поверхи, кілька башточок, сяйливі шпилі… Колись це місце було «домом», зараз – просто місце, де я живу.

– О, ти вже прокинулась, доню? – долинув знайомий теплий голос. Я обернулась і побачила Марту.

– Доброго ранку! – привіталась ласкаво, і посмішка осяяла обличчя.

– І тобі того ж, доню моя! – відгукнулася стара служниця.

Вона була наче добра й загадкова бабуся із казки: завжди зрозуміє, підкаже, розрадить. А як посміхається, то ніби сонце світить! Коли ми були удвох, вона зверталася до мене на «ти» і називала «своєю донею». А я пригорталась до неї та потайки думала: «Якби ж я справді була тобі донею!..»

– Що чути сьогодні? Ранок обіцяє бути погожим, чи погрожує зірватися буря? – підмигнула я. Іншими словами: «Що там настрій у матері: спокійна чи так і кортить когось придушити?»

– Могла б я, – мовила Марта, – то сьогодні не з’являлася б перед нею. Ні сьогодні, ні будь-коли ще. Та як мені покинути тебе саменьку?

– О, Марто! – всміхнулася я та пригорнулась до служниці.

Марта ще трохи потупцювала та поспішила поратися зі сніданком. Найменша затримка – і сеньйора Лефевр просто шкуру здере! Так що Марта – неймовірно героїчна та відважна жінка. Не те, що я… якій ця сеньйора доводиться матір’ю і яка пів години проводить заспокійливі дихальні вправи перед тим, як зайти до кімнати, де перебуває ця моторошна особа…

Урешті зібралася з силами й наблизилась до проходу. Ним слугувала білосніжна арка, під якою я нерішуче застигла: з кімнати досі долинала мелодія. Почувши її, серце вкотре завмирало і ледь не розривалось на частини, такою тугою віяло від неї. Наважитись перервати мотив… було б чистим блюзнірством!

Та ось стихнув останній акорд, і я мусила об’явитись.

– Доброго ранку, – привіталась обережно та пройшла до одного з диванчиків.

– Здрастуй, Ізабель, – сухо відповіла мати й відірвала очі від листа, що його прочитанням займалася до моєї появи. Губи її невдоволено стиснулись: мою сукню не оцінили. Та сеньйора лиш окинула мене поглядом та повернулась до читання листа.

«Цікавий, мабуть… Невже залицяльник?» – ні, припущення абсурдне.

На неї тільки подивитись – і відразу ясно, що й до чого.

Це була жінка років сорока, проте все обличчя її було всіяне зморшками, а волосся посивіло. Сиділа вона рівно, мов палиця, і ходила, зрештою, так само. А манери, манери… вони були настільки витонченими, що згодились би королеві (отій, що за найменшого капризу кричить «голову з пліч!»). По обличчю її, завжди холодному й суворому, неможливо було зрозуміти, що думає ця жінка. І через це в розмовах з нею на серці пробігав холодок…

Я сперлась на м’які подушки та втупилася в килим. Краєм ока зачепила Іветту (хоч на мить утратиш пильність – і гарантовано чекай біди!). Це була ще одна моя сестра, близнючка Елеонори.

Та вона лиш зневажливо зиркнула в мій бік і продовжила вишивати хустину. Я б схильна була назвати її дияволом у янгольській подобі: усе, що вона вміла, крім свого вишивання – це псувати комусь життя та крутити голови залицяльникам. А таких набиралось багато… Вона недолюблювала мене й ніколи не упускала нагоди підколоти, але зараз не знайшла гідного приводу.

Що ж до Елеонори, то вона ковзнула по мені поглядом і знову перевела його на клавіші. Якщо про Іветту мені здавалось, що я бачу її підлу натуру наскрізь, то Елеонора залишалася для мене загадкою. Уже рік найменша усмішка не осявала її обличчя, та їй так навіть личило. Вона також була красунею великої вроди, і не один кавалер намагався заволодіти, як не серцем Елеонори, то хоча б прихильністю, та щоразу зазнавав поразки. Печальна красуня була неприступною скелею, і важко було уявити, що б хтось спромігся її подолати. Якщо Іветта мене зневажала… то Елеонорі на мене було байдуже. Їй на всіх було байдуже…

Саме вчасно Марта накрила стіл, і ми поснідали. На скатертині було кілька тарілок канапок та фруктів, а також чай.

– Хочу вам повідомити, – порушила мовчанку сеньйора Лефевр, – що завтра ми нанесемо дружній візит сеньйору Бонне.