Ніколь Кові - Особливо небезпечний , Ніколь Кові

-Тобі туди не можна.-каже вона писклявим голосом, який ріже вуха і я стріляю в неї холодним поглядом.

-Зникни.-наказую я, помітивши розширені зрачки в її очах. Райдужку майже не видно і я не можу розгледіти колір її очей, та мені й байдуже до них.

Дівчина сіпається і постішно тікає, кілька разів обернувшись, щоб не натрапити на неприємності, які я можу їй гарантувать. Не впевнений що вона мене впізнала, та тим не менш злякалась.

Я заходжу в середину і прокручую замок до характерного звуку, аж доки двері не замкнулись.

Софі сидить на холодній підлозі біля раковини. Туш на її очах потікла через сльози і утворила темні кола під очима. Вона міцно притискає до грудей коліна і тримає між вказівним і середнім пальцями цигарку. Помітивши мене, блондинка піднімає свій глибокий блакитний погляд, схожий на відтінок сонячного неба, на мене і закушує пухку нижню губу.

Вона виглядає худішою ніж була завжди, блідою і дуже змученою. Хоч яке особливо палке відчуття я мав до її худоби, зараз це мене лякає. Я навіть не можу уявити, як вона не втрачає свідомість від такої надмірно хворобливої нової ваги.

Хочеться її обійняти, сховати за своєю спиною від усіх негараздів, та я не можу. Нажаль не можу.

Я роблю крок до неї і хапаю з рук вже напів скурену цигарку, вставивши між своїх губ. Солодкий присмак її вуст лишився на фільтрі і я смакую його, згадуючи яка вона на смак.

Хтось смикає ручку дверей з тієї сторони, чим відволікає мою увагу на кілька секунд, та розуміючи, що двері зачинені, кидає цю справу. Метушня за дверима вщухає, а голоси віддаляються і я знову повертаюсь до блондинка.

Софі витирає мокрі щоки долонями, що тремтять, і дістає з задньої кишені вже почату пачку, а потім виймає ще одну цигарку. Певно вона вірила, що може ось так просто при мені підкурити, незважаючи на те, що я проти цього. Від моєї дівчинки ніколи не смердітиме цією гидотою.

Вже не моєї...

Та все ж.

-Знущаєшся?-закочую очі я і забираю паперову коробочку біло-блакинтого кольору, кинувши її в раковину.

-Це заспокійливі.-тихо пояснює Керр і я випускаю з рота дим, знову затягнувшись.

Софі... в середині все ніби розривається, коли я бачу її так близько, але не можу торкнутись. Вона як вогонь, спалює мене з середини. Руйнує і знижує усе живе в мені.

Я роблю крок до неї і обережно беру двома пальцями за підборіддя, потягнувши вверх, щоб блондинка встала. Мені хочеться щоб вона була на рівні зі мною, коли я почну говорити. Щоб не сиділа на холодній підлозі і не виглядала такою страждаючою.

Вона покірно, проте повільно, піднімається на ноги, певно тому що майже не має сил, і спирається спиною на білу стіну.

-Що ти тут робиш?-холодно запитую я і ледь стримуюсь, щоб не торкнутись її крихітної талії, яка так манить мене.

-Працюю.-тихо відповідає Керр на запитання і я знову затягуюсь їдким димом, аби вгамувати своє бажання забрати її звідси просто зараз.

Від її голосу боляче, а по требту біжить гидкий холод, бо я вже ледве контролюю себе.

-Я зʼїду з квартири найближчим часом.-повідомляє вона і я не втримавшись, прибираю пасмо її світлого мʼякого волосся за вухо.

Я не можу ігнорувати ці слова, бо просто не витримаю не знати де Керр і що з нею. Доки вона живе в моїй квартирі, я ще маю якийсь доступ до її життя, а коли вона піде, я назавжди лишусь без цієї привілегії.

Тому я вирішую, що ніколи цього не допущу, що б вона там собі не вигадувала.

-Нащо ти відстригла його?-запитую я, помічаючи, що білі кучері тепер трохи нижче плечей, а не як раніше до поясу. Це важко сприймате, проте...Дівчині личить, але... клята Керр, їй усе пасує.-Я так любив його.-тихо кажу я, нахилившись над нею і притискаючи усім тілом до холодної стіни. Відчуваю цей рідний запах фруктів в її волоссі, це знайоме тепло крихітного тіла і від цього пальці тремтять.

Краще б я не йшов в цей клятий клуб, не пив, не бачив її.

Минуло десять днів і весь цей час я пив, намагаючись забути пташку, а вона день за днем поверталась в мою голову, засідала так глибоко, що ставало нестерпно. Вона ніби важкий діагноз, невиліковна хвороба. Сидить глибоко в моїх клітинах і жодні ліки не можуть вигнати її звідти.

-Тому і відстригла.-видихає дівчина і прикриває очі.

Цей біль між нами можна не тільки відчути, а і побачити. По щоці Керр збігає сльоза і я витираю її щоку великим пальцем.

-Ти знищуєш усе що я люблю?-холодно запитую я і Софі піднімає свої густі війки, дивлячись на мене.

-Пробач мені, Кемерон...-шепоче вона.-Я не хотіла цього...-плаче Керр і я відчуваю, що мої очі починають пекти.

«Чоловіки не плачуть, Тернер.»-нагадую собі я, та контролювати почуття дедалі важче.

-Було не схоже.-кажу я і кидаю недопалок в раковину, відкривши кран, щоб навмисно замочити усю пачку Софі, яка досі там лежить. Я б не дозволив їй продовжити палити.

-Кем, та хоч вислухай!-благає вона, коли я нарешті змушую себе відступити, і знову кидається до мене.

Важко дивитись на Софі і бачити замість своєї пташки дівчину, яка тобі зрадила.

-З днем народження, Керр.-кидаю я і розвернувшись виходжу з жіного туалету, так сильно гепнувши дверима, що здавалось вони злетять з петель. Це єдине, що я можу зараз зробити, аби хоч трохи вгамувати порив гніву, що заволодів мною.

Щойно я заходжу в зал, як хапаю якусь спітнілу від танців блондинку і притискаю спиною до своїх грудей. Вона така податлива, я дешева повія, та мені байдуже. Хтось має втамувати мою спрагу.

-Як тебе звати солоденька?-шепочу я і дівчина зі сміхом обертається до мене.

-Лонні.-каже вона, оглянувши мене своїми чорними очима.

Сіра сукня в паєтках ледь тримається на її великих грудях і я закушую губу.-А в тебе є імʼя?

Її голос такий солодкий, як і вона сама.

Лонні проводить пальцем по моїх грудях, спускаючись нижче. Зваблива посмішка захоплює її губи і пона проводить по верхньому ряду зубів язиком, оцінюючи мене.