Поліна Креп - Солодкого Нового року!, Поліна Креп

– Просто уважно ставимось одне до одного, спілкуємось… Що там ще? Танцюємо… – починає м’яко розгойдувати мене в такт чергової романтичної пісні.

Його голос звучить проникливо і спокійно. Як… у звичайної людини, без жодних підтекстів і натяків. Відкидаю голову назад та слідкую за мімікою цього дивного чоловіка.

Усміхається, піднімаючи одну брову, наче підбадьорюючі.

Так наполегливо і впевнено до мене ще не залицялися…

– Ну ж бо, Олено. Сміливіше. Я тебе не з’їм, – примружується, – хоча ти дуже апетитно пахнеш. – Нахиляється та заривається носом у волосся за моїм вушком. – М-м-м…

Шкіру обпікає вологе гаряче дихання. У відповідь моєю потилицею кудись донизу збігають мільйони мурашок, а всі практичні та логічні думки плутаються та випаровуються.

Їхнє місце займають типові для кожної жінки хвилювання:

– Але… Я не вдягнена, як для побачення, – оглядаю свою лаконічну і стриману сукню.

Персонал не має кидатися в очі – саме із цією думкою я вдягалася сьогодні на зміну.

Трикотажна, приємна до тіла, але абсолютно рядова й закрита темна сукня. Зручні балетки, високий хвіст і нуль косметики.

– Сукня. Тобто, це єдине, що тебе стримує? – задоволено бринить його голос, а очі теж зісковзують моїм тілом. – Мені все подобається і зараз.

Відчуваю торкання його твердих, наче зі сталі, долонь до моєї талії.

– Але якщо зняти фартух і, ем… можливо, розпустити волосся? Буде взагалі – вогонь!

Його комплімент такий простий, але захопливий і щирий.

Та я ж останній раз чула компліменти… не згадаю, коли. Ще до весілля? І на побачення не ходила – стільки ж. Але, звичайно, мені хотілося б виглядати – ну хоча б не згірше дівчат, що прийдуть до нього в гості.

Кусаю губи від прикрощів…

– Чекай, – я ж так і не виклала з сумки ту сукню, що придбала ранком. – У мене є святковий одяг! Я можу перевдягнутись…

– Чудово! От і домовились, – розвертає мене до арки за ялинкою. – Моя кімната ліворуч. Там є окрема ванна і велике дзеркало. Збирайся, а я поки зустріну… наших гостей.

Легко та швидко цілує мене в щічку.

Якщо він зробить це і з другою стороною мого обличчя, рум’яна мені точно не знадобляться!

– На кухні нічого не пригорить? – в останню мить перехоплює мою руку та чекає на відповідь, погладжуючи великим пальцем мою долоню.

Ох-х…

Лоскотні мурашки множаться та змінюють напрямок бігу, підкорюючись його рухам.

Із зусиллям згадую, що там у мене відбувається на кухні. І лише після того, як хитаю головою «не згорить», Антон відпускає мене та відходить.

І це його питання – таке турботливе та передбачливе… Підкупає остаточно.

Людина, яка цінує важливе для мене, має шанс на побачення. Нехай і таке спонтанне.

Швиденько хапаю свої речі та біжу збиратися на неочікувану новорічну вечірку.

А мій – боже-боже! – хлопець виходить до передпокою та, нарешті, впускає до помешкання своїх гостей… тобто наших! Наших гостей.