Інна Турянська - Відлюбилося, Інна Турянська

Розділ 3. Новий етап життя

Каріна була в передчутті. Нове місто, оточення, навчання. Добре, що хоч шкільна подруга поруч і вони разом житимуть на квартирі. 

— Ти чого валізу з колесищами не купила? – запитала Ліда подругу, що несла в руках сумку. 

— Та ти глянь на дорогу? – відповіла Каріна, перебираючи сумку у іншу руку. — От мій брат завжди казав, що Рівне – це велике село. Тобі дуже колесики допомагають на тих ямах? – посміхнулася Каріна, слідкуючи за тим як подруга намагається витягти сумку ще з однієї ями. 

— Та то лиш на окрайку такі ями, далі гарна дорога. Нам треба наче на третій тролейбус потрапити, – згадувала Ліда.

— Так ж же якраз приїхав.

Дівчата люб'язно простягнули водієві плату за проїзд, на що якась бабка суворо буркнула:

— Тут при виході платять! 

Дівчата лиш переглянулися і сховали гроші в гаманець. Тролейбус виглядав старим, навіть древнім. Задуху підсилювали гострі запахи чийогось поту, немитого тіла та ще чогось не дуже приємного. 

— Нічого таке місто, приємне затишне, – говорила Каріна задумливо поглядаючи у немите вікно. 

— Так, наче спокійне. Сподіваюся ми тут не знудимося.

— З тобою мені точно скучно не буде, — розсміялася Каріна показуючи свої рівненькі зубки. 

— Я тобі скажу пригоди в нас вже почалися з того місця як ми сіли в цей задрипаний тралік, – розсміялася Ліда.

— А ну цить! – обернулася до них все та ж бабулька злісно дивлячись з під лоба. — В громадському транспорті так себе не слід поводити, регіт на пів тролейбуса. Що за молодь пішла?!

Каріна та Ліда лиш здивовано перезирнулися, але таки знизили градус сміху. 

— Ми теж коли постаріємо такими ворчунами будемо? – прошепотіла Ліда подрузі на вушко. 

— Та ти вже трохи ворчунка, – відповіла їй Каріна штрикаючи ліктем. 

Та несподівано тролейбус пригальмував і Ліда впала прямо на пакет сварливої бабусі від чого почулося характерне чавкання. 

— Помідори! – крикнула бабуся. — Ти мені всі помідори передавила! – здійняла лемент стара на пів тролейбуса. 

— Вибачте, це випадково, – ніяковіючи сказала Ліда, спостерігаючи як бабуся дістає залишки помідорів з пакета і кладе на підлогу.

Каріна вигнула нижню губу, допомагаючи подрузі підвестися. 

— Скоро наша зупинка, йдемо до переду! – прошепотіла подрузі, швидко хапаючи її валізу. Але в спішці переїхала колесами вазіли і ті залишки помідорів, що ще вижили. Ті відчайдушно потріскали щедро зрошуючи бабуню своїм вмістом. Що там їм кричала бабуся у слід вони вже не чули, бо ледь не виплигнули з транспорту.

— Незручно перед бабусею, – сказала Каріна пригадуючи неприємну подію. 

— Не зручно це так, але хіба ми винні що це транспорт такий незручний. Та й до того ж я не випадково їй ті помідори роздавила.

— Може треба було відшкодувати? – говорила думки вголос Каріна. 

— Та вже все забудь, ми ж вибачилися, не бери до голови, – махнула рукою Ліда.

Вечір неділі добігав кінця. А от новий етап в житті студенток лише розпочинався. Кожна з дівчат була захоплена відчуттями чогось нового, якось вільного та дорослішого життя. 

— Я так бачу тралік ще був досить нічого в порівнянні з тою халупою в якій нам доведеться жити, – сказала Ліда зупиняючись перед їхнім новим тимчасовим житлом.

— Та ну чого ти? – посміхнулася Каріна. — Не все так страшно, як видається. То лише зовні будинок не  дуже. Всередині досить не погано, – підтримала вона подругу тягнучи за руку в будинок.

— Мене інше питання цікавить. Як майже в центрі такого великого міста може бути ось така халупа? – не заспокоювалася Ліда. — Правду твій брат казав.

— Ну все, буркотунка. Тсс. А то ще хазяйка почує, – приставила Каріна подрузі руку до губ. 

Дівчата постукали в двері. Господарі швидко відчинили. Про квартиру домовлялися Карінині батьки, тож перший місяць вже був оплачений. Невеличкий двоповерховий будиночок і справді всередині був кращим ніж ззовні. На другому поверсі жили господарі – чоловік з жінкою похилого віку. Перший поверх був у розпорядженні дівчат. Там було дві невеликих кімнати, кухня з допотопним ремонтам і зовсім крихітна ванна. Приємним бонусом була веранда з прозорими, але дуже старими вікнами. Старий вид будинку компенсували грядки з квітами. Ймовірно хазяйка цього будиночка любила квіти, тож вони прикрашали собою подвір'я.

— Ох, відчуваю мені сподобається в Рівному, – сказала Каріна гепаючись на диванчик. 

— Та мені, в принципі вже подобається, якщо не рахувати тралік. І те, що в медичному коледжі не так вже й багато хлопців. Переважно бабське військо! – говорила з нотками розчарування Ліда. — В нашій групі он всього четверо буде, і я вже уявляю які. – закотила вона очі.

— І які ж? – запитала Каріна підводячись і опираючись на лікті.

— Один жирний, інший загальмований, ну ще один хай буде задрот, і припустимо окулярик. Ну як тобі компанія? 

Каріна пирснула від сміху. 

— Та згадаєш мої слова завтра, – запевняла її Ліда. — Що так і буде, ну але це не точно, – підняла вона вказівний палець догори. 

— Та яка тобі різниця, які там хлопці будуть, у тебе ж наче вже є, – штовхнула її легко Каріна.

— Ключове слово наче! – знову підняла вказівний палець до гори Ліда. — Вася хоч і не задрот, та й не окулярик, і навіть не жирний, – наголосила дівчина випучуючи очі, – Але останнім часом поводить себе як загальмований. Ну от реально. Не можу зрозуміти його, – знизала плечима. — Пара ми чи ні? 

— От же ж запара, – посміхнулася Каріна до подруги. — Не знаю пара ви чи не пара, але от те, що нам завтра вставати рано на пари, це я точно знаю. Тому поїжмо щось і будем лягати. 

— Тобі мама спакувала щось смачненьке? – запила Ліда встаючи з дивану, явно підтримуючи ідею поїсти.

— Ага, вареники дала, рибку смажену і ще щось там поклала, я навіть не дивилася. 

— Поділишся? – запитала Ліда припідіймаючи брови і роблячи благальний погляд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍