Лада Короп - Чоловік на новий рік , Лада Короп

   Завтра тридцять перше грудня і схоже я знову святкуватиму його одна. З самого ранку у нашої фірми купа клієнтів. У тому числі моя подруга Лєнка.

– Ну як ти? Здається у когось намічається роман, – протягнула подруга.

– Навряд, виходячи з того, що єдиний претендент кудись зник. І навіть не зателефонував за весь цей час.

– Справді? От козел. Я думала Савелій більш порядна людина, – обурилася Лєна.

– Він хороша людина. Я сама у всьому винна. Треба було бути більш обачною. 

– Ну заспокойся. Все буде добре. Може він ще об'явиться, – припустила подруга.

– Не знаю. Ой не знаю.

– Короче, досить нудьгувати. Завтра поїдеш до моїх батьків на дачу. Там можна відпочити й розслабитись. За одне й від думок про свого Савелія відволічешся.

– Сама? Ні, Лєна. Сама я не поїду, – сказала я твердо.

– Ну звісно, що ні. Я зателефонувала ще трьом дівчатам. Вони поїдуть з нами. Влаштуємо дівич вечір, – запропонувала Лєна.

– Можливо ти маєш рацію. Врешті решт потрібно взяти себе у руки й не скиглити. Мені вже давно не двадцять.

– Так. Тому пакуй потихеньку речі, – сказала Лєна. Чмокнула мене у щоку й побігла.

– Добре, домовились.

   Все ж пропозиція подруги була кращим варіантом. Можливо Савелій більше не з'явиться у моєму житті. То не горювати мені за ним до кінця своїх днів.

Але все ж таки мені стало дуже сумно. Бо поряд з Сєвою я відчула себе жінкою. Якою захоплюються. Яку цінують і люблять.

Що ж до мене підійшов новий клієнт і я знову приступила до своєї буденної роботи.

    Наступного ранку у мене у квартирі був справжній хаос. Я збирала валізу не тільки собі, а й Чаку. Тому що він переїжджав до сусідки. Я домовилася що Ельвіра Степанівна подивиться за ним декілька днів. А на заміну я її безплатно обслуговуватиму у перукарні.

– Тоню, давай швидше. Ми запізнимось, – закричала Лєна на самому виході.

– Зараз. Почекай. Тільки ключ від квартири знайду, – закричала я у відповідь.

Чомусь він зник несподівано. Як на зло. Копаючись хвилин двадцять я таки знайшла те що шукала. 

Віддавши засмученого Чака сусідці я взяла валізу яку ледве тягла. І що я у неї тільки напхала? 

Я спустилася вниз. Відкрила двері й вийшла з під'їзду. На  подвір'ї мене вже чекало авто Лєнки. Старенький джип, який їй дістався від хворого батька.

– Ну нарешті, я вже думала ти не поїдеш, – бубніла подруга.

– Вибач, ключі від квартири  не могла знайти, – подруга відкрила багажник і я намагалася засунути туди валізу.

Коли я вже хотіла відкрити двері машини щось мене зупиняло це зробити.

Ніби ще був не час. Я сама не розуміла, що відбувається. Я до останнього моменту чекала, що він прийде. Підняла голову до неба й подивилася на політ сніжинок. Чудова зима. Самотня зима.

Я сіла в машину. Ледве, ледве подруга завела свій джип. Ми проїхали буквально кілька метрів і Олена різко загальмувала.

– Що за чорт? – крикнула вона.

Висунула голову у вікно. Потім сердито подивилася на мене.

– Тоню, це до тебе. Вилазь поки я добра.

Нічого не розуміючи я вилізла з авто. Й озирнулася по сторонах. 

– Антоніно, ми можемо поговорити, – чую знайомий голос. І всередині мене все обривається. 

До мене підходить Савелій з великим букетом білих троянд. Його пальто вкрите білим пухнастим снігом. А обличчя трохи почервоніле від морозу.

– Привіт. Я не думала, що побачу тебе знов. Як ти?

– Погано. Без тебе Тоню. Я довго думав і зрозумів, що нічого не змінилося. Мої почуття до тебе залишилися такі самі. І я нічого не можу з собою вдіяти, – видихнув Сєва.

– Сєво, я дуже рада що ти повернувся. Я хочу попросити у тебе вибачення. Той щоденник, який ти бачив. Це все брехня. Мені було шістнадцять і я була така дурна....

– Який ще щоденник? 

– Ну мій. Який ти побачив того ранку на комоді. Хіба не через нього ти пішов?

– Ні, звісно. Я пішов через те що зрозумів, що ти досі мені не байдужа. Якщо чесно я не був до цього готовий. Але зараз коли я все обдумав, то зрозумів, що люблю тебе. Антоніно ти даси мені ще один шанс?

Я подивилася на Сєву й побачила у його очах щирість й справжнє кохання.

Потім подивилася на небо й посміхнулася. Здається ми з ним домовилися.

– Так. Я не проти. Почнімо все заново.

Сєва ніби відчув полегшення й  притягнув мене до себе й палко поцілував. 

– То ми можемо їхати?, – весело крикнула Лєна. Але я вже її не чула.