Ольга Фреймут - Про любов. Школа пані Фреймут

як тихо в її хатині! А колись... Робота спинилась, голка випала з рук, і шиття посунулось додолу. Що се? Чи тепер потопати в мріях? Остатній вечір! До роботи!

От робота вже й скінчена. Швачка встала, випростала свій зігнутий стан, підійшла до вікна, притулилась чолом до холодної шибки й дивиться втомленими очима на вулицю. В сусідньому будинку видно крізь вікна рух, — маленькі постаті в ясних уборах, — либонь, там різдвяне деревце вже засвітили. А в другому домочку тепер видно ясне світло, — вечеряють, либонь… Швачка пильно задивилась на те віконце і на те світло лагідне, на віях у неї затремтіла сльоза… У людей Святий вечір!.. А у неї? Ба! у неї теж Святий вечір!..

1888 рік

Дні народження митців слова. Березень

1. Федір Сологуб 1863

2. Архип Тесленко 1882

3. Наталена Королева 1888

4. Володимир Івасюк 1949

5. Леонід Глібов 1827; НаталяЗабіла 1903

6. Габрієль Гарсія Маркес 1928

7. Кобо Абе 1924

8. Федір Петров 1923

9. Тарас Шевченко 1814

10. Докія Гуменна 1904

11. Василь Бобинський 1898

12. Лідія Компанієць 1914

13. Юрій Андрухович 1960

14. Олекса Десняк (Руденко) 1909

15. Гайзе фон Пауль 1830

16. Христина Олексіївна Алчевська 1882

17. Марія Вольвач 1841

18. Мадам де Лафаєтт 1634

19 Ліна Костенко 1930; Максим Рильський 1895

20. Генрік Ібсен 1828

21. Василь Марсюк 1938

22. Іван Ле 1895

23. Роже Мартен дю Ґар 1881

24. Олена Кисілевська 1869

25. Василь Козаченко 1913

26. Роберт Фрост 1874

27. Анрі Мюрже 1822

28. Максим Горький 1868

29. Марійка Підгірянка 1881

30. Габріеля Запольська 1857

31. Корній Чуковський 1882

Оля Фреймут. Сніданок

Молоко. Лавандове гілля у глечику. Іноземки-сконси, англійські булочки, що гарно прижилися на тутешньому столі. І варення, малинове та порічкове. Стіл на веранді чекає на них. Снідання завжди важливіше за вечерю. Ранок перспективніший за вечір. Перший ковток кави, його поцілунок у чоло чи у щічку, яка ніжно пахне кремом.

— Я люблю тебе. На один ранок більше.

— Тобі не зимно? Ось ковдра, негайно накинь...

І вона, млосна від турботи, слухняно горнеться у коцик, ніби в його обійми.

На гіллі ялини вже дублюють щастя, запозичують поетику любові цих двох за сніданням. Шишкарі. У надійному гніздечку вони криляться, цілуються, годують малечу добутими з шишок зернятами. І співають.

Вона чекала на цю мить. Щоб він був на відстані погляду-подиху. Завжди. Не вміла чекати навіть на хліб у тостері — завжди витягала його недопеченим. А його вичікувала, по-мисливськи обдумуючи способи його пожиттєвого зоставання. Він мав компенсувати її короткометражні любові, концентровані пристрастю, мов апельсиновий джем.

Минулого літа вона навіть поділилася нестандартною філософією любові з флористкою в магазині квітів. Уперше бачила ту дівчину, хотіла репетиції зі сторонньою людиною. Хай навіть теоретичної спроби:

— Жінка повинна вибирати чоловіка, а не навпаки, — вимовила вона невпевнено, наче відпила перший ковток гарячого чаю із пластянки, щоб не обпекти язика. Квіткарка від такої заяви звела брови, як чаїні крила. Вона не спинилася:

— Нам генетично передбачено купувати гросерію, знатися, який хліб пасуватиме до вечері, обирати колір портьєр і банячок на розсольник. То чому ж вибір кохання до гробової дошки заведено пускати на самоплив?

— А я взагалі самотня, — лице флористики в’януло на очах, — мене не обирають. Я пробувала. Переїхала до столиці, винаймаю квартиру на Оболоні з видом на озеро. Правда, зі мною ще троє дівчат. Але з чогось починати треба...

— Вам негайно потрібно розжитися на свою квартиру.

— Ви жартуєте?

— Ні. Констатую. Спробуйте перестрибнути стереотипи. Вигадаєте, як придбати житло, тоді здобути коханого буде легше, навичку матимете…

Вона була обраницею величних чоловіків. Але це те саме, що отримати одяг в подарунок. От якби сама купувала, зупинилася б на просторішому крої та на нішевому, нерозрекламованому брендові.

Раптом відволіклася від спогадів:

— Обережно, бджола!

— Кавоманка, мов ти? Навіть її, як і всіх, навчила пити каву по-бандерівськи, зі згущеним молоком, — сміється.

Кутики його ледь опущених губ здіймаються догори. Очі... очі кольору першої несміливої волошки серед безмежжя золотого жита. Життя. Ось рука сягає зарум’янілої булочки. Розрізає хірургічно рівно, намащує маслом. Снідає. Аромат випічки домішується до палітри ранку, де вже хвойно, кавово, вітряно, молочно, навіть витають пахощі від крил бджоли. Невже вона перед вильотом до них на сніданок теж парфумиться?

— Хочеш ще кави?

З кавника ллється струмок напою, такий співзвучний їй.

— Так, хочу.

На батистову білосніжну сукенку мало не з грюкотом падає її важкий пшеничний кучерик. Вона усміхом торкається його губ, а потім подає йому наче напівпрозоре порцелянове горня. В його сильних руках воно таке безпорадне. І таке захищене водночас.

— Ніколи не пий каву з фаянсових чашок.

— Чому?

Завжди, щосекунди намагався її збагнути. Не вдасться.

— Грубості в житті вистачає.

Вона підвелася з-за столу. Боса, ніжна, босоніжна. Сіла йому на коліна, торкнулася щічкою щоки. А далі прихилилася вухом до його грудей. Як гарно співає шишкар під аранжування биття його серця. Її ж долучається до симфонії. Метелик, що летів у справах, зупиняється і диригує крильцями.

Його уста вбирають її губи, а долоня розгортається і пробирається за лаштунки сукенки. Зупиняється на животі.

— Ти відчуваєш? Вона рухається, наша донечка. Скоро ми зустрінемося. Ще місяць і жменька днів... Не пий більше кави, я люблю тебе...

Київ, 8 березня 2017 року

Вчора синочок Валерій приніс у жменьці букет — троянда з нашого саду, а навколо морквяне ботвиння. Дарував три рази, казав, що любить. На такі крихітні цвіти маю спеціальний дрібний дзбаночок — для квіточки без стебла. Най би ніколи не в'яли.

О. Фреймут

Ольга Кобилянська. Рожі

У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони...

Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.

Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.

Вона ще перед кількома хвилями була пуп'янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп'янком.

Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається