Делісія Леоні - Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні

Скуйовджене волосся з сріблястими пасмами падало на плечі чоловіка. Мабуть, останній прихід перукаря був кілька місяців тому. Може, коли граф ще був при пам'яті і міг контролювати себе? Довга борода приховувала риси обличчя, але палкий погляд графа говорив набагато більше, ніж весь зовнішній вигляд. Так, безперечно він божевільний. І небезпечний.

— Доброго ранку, Ваша Світлість, - привіталася я. – Здається, я Ваша нова служниця. Дай богиня, щоб хоч раз нагодувала сьогодні я Вас, - з іронією промовила я і почала швиденько збирати уламки посуду та шматки їжі. Самоіронія завжди допомагає у таких ситуаціях. Принаймні самій собі. Так, без магії буде дуже важко. Але доведеться пристосовуватися.

Зібравши весь посуд назад на тацю, я кинула швидкий погляд на графа, який продовжував на мене дивитися.

— Не турбуйтеся, зараз я принесу Ваш новий сніданок, - м'яко промовила я і позадкувала назад. Зачиняти двері мені не довелося, вони самі зачинилася з гучним стукотом, що я навіть мимоволі здригнулася. Повільно видихнувши, заспокоївши шалений ритм серця, повернулася на кухню.

— Ваші речі стоять у холі. Біля дверей, - сухо зауважив Соур, сидячи за столом і спокійно попиваючи чай. На мене навіть не глянув.

— Вибачте, не могли б повторити сніданок для Його Світлості, - звернулася я до кухарки, яка з колишнім співчуттям дивилася на мене, але моє прохання її дуже здивувало. І Соур, і Амадіна, як згодом виявилося звали жінку, подивилися на мене дивним поглядом. А я лише безневинно і м'яко посміхнулася. Але ніхто не поставив жодного питання, мовчки виконавши моє прохання.

Але перш ніж повернутися, я пройшла без таці і перетягла невелику тумбу з холу до дверей кабінету. Повернувшись уже з підносом, я завбачливо залишила його в коридорі, відчинила двері і лише тоді увійшла до кабінету, міцно тримаючи в руках срібний посуд.

У кабінеті було темно, світло ніде не горіло, а негода за вікнами продовжувала вирувати. Важко уявити, коли тут востаннє прибиралися. Кисню явно не вистачало, було душно і запорошено. Поставивши тацю на стіл, я поспішила зачинити двері. Граф сидів біля вікна і цього разу на мене не реагував.

Багато хто говорить, що з божевільними не варто розмовляти. Вони вже живуть у своєму світі, нікого не чують, не впізнають. Але ж ніхто цього не довів. Можливо, людина все розуміє, бачить, чує, але тільки подати знак, сказати, вона не в змозі. А якщо врахувати, що багато оточуючих не стримані, то скільки всього хворий міг почути на свою адресу. Скільки гіркої правди могло відкритися.

Я ж обрала спосіб розмовляти з графом. По-перше, це допоможе зняти напругу та незручність. По-друге, я мала досліджувати такий факт: чи справді подібні хворі нас не чують.

— Мене звуть Дарія, і я із запізненням прошу у Вас пробачення за те, що трапилося. Раніше не спостерігала за собою такої неохайності, інакше б частенько мене відвідували різки Брю Дайлі, нашої найсуворішої виховательки. Якось познайомившись із ними, вже робитимеш усе можливе і неможливе, щоб уникнути «привітних» зустрічей. Добре, що вона мене сьогодні не бачила. Ви бажаєте снідати за столом чи біля вікна? - запитала я графа, сумно усвідомлюючи, що мені ніхто не відповість. Я подивилася на чоловіка, він не ворухнувся і не обернувся.

— Як накажете, Ваша Світлість, - посміхнулася я. - Біля вікна сьогодні гарний вид на грозу. Давно такої не було!

Я підсунула стілець до коляски графа, взяла рушник і поклала йому на коліна, а серветку заправила у комір. Але не встигла я навіть прибрати руку, як від рушника і серветки не залишилося і сліду! А на мене дивилися чорні, розширені зіниці, гіпнотизуючи і змушуючи підкорятися чиїйсь волі.

— Добре, обійдемося без серветок, - на щастя, на мене не діяли всі види гіпнозів. Я взяла чашку з бульйоном, ложку і сіла поруч із графом. Зачерпнувши рідини, я піднесла до губ чоловіка. Але на що я чекала? Що все пройде рівно та гладко? Що мене послухають або що я така особлива, що зможу змусити божевільну людину підкоритися?

— Ваша Світлість, Ви ще не померли. Вам потрібно харчуватися та набиратися сил. Не впирайтеся…

Ложка з усім вмістом випала з рук прямо на ноги графу, а мене невідомою силою в одну мить притиснуло до протилежної стіни. Тієї, що поруч із дверима. Я, як сиділа на стільці, так і залишилася сидіти на ньому. Лише невидима сила стискала мою шию, через що я намертво втиснулася в стіну. Було боляче, але терпимо. А потім відчинилися двері і мене, все тією самою невидимою силою, разом зі стільцем винесло в коридор. З гуркотом двері зачинилися.

Я опустила очі на свою спідницю. Чашка з рук давно вислизнула і розбилася десь по дорозі, а ось бульйон вилився на мій багатостраждальний предмет одягу.

«Нагодувати. Прибрати. Витерти пил». Дуже нескладні завдання. В іншій ситуації я б турбувалась, що мене можуть звільнити за невиконання обов'язків. Але зараз мене більше хвилювало, що в такому ритмі я не зможу дослідити «піддослідного кролика». Тож я не збиралася здаватися!

Встала, струсила спідницю і знову увійшла до кабінету графа.

Я відчинила двері і рішуче увійшла всередину. Граф продовжував сидіти біля вікна і дивитись на грозу. Невже мені здалося, що я почула тихе зітхання? Дивно. Але не встигла я і рота відкрити, як на мене обрушилася хвиля бурхливої ​​магії. Мов порив різкого вітру, ураган, смерч, все зносила на своєму шляху магія. По обидва боки від мене летіли чашки, якісь папери, попільнички, вази і навіть старовинна картина, що секунду тому висіла між двома вікнами, промайнула буквально за пару сантиметрів від моєї голови. В мене летіли вилки, ложки і навіть ніж, який трохи прорізавши рукав моєї блузки, встромився в дерев'яні двері.