Кадзуо Ісігуро - Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро

обожнює її, як рідну маму? Проте одного дня, коли я коротав час між виступами і стояв собі, спершись на поручні, на мосту в Дорсодуро, внизу саме пропливала гондола. У ній сиділо троє туристів, а над ними стовбичив з веслом Вітторіо і на весь окіл ніс якраз отаку маячню. Тож нехай пробує перезиратися зі мною хоч до скону, товариського ставлення до себе таки не діждеться.

— Я хотів би поділитися з вами одним маленьким секретом, — озвався раптом пан Ґарднер. — Маленьким секретом щодо виступів. Як профі з профі. Це така дуже проста річ. Треба знати щось — не важливо, що конкретно, — про публіку. Якусь рису, подробицю, щось таке, чим, на вашу думку, сьогоднішня публіка відрізняється від учорашньої. Скажімо, виступаєте ви в Мілуокі. Неодмінно запитайте себе, чим ця публіка, публіка з Мілуокі, вирізняється, що у ній особливого? У чому вона відмінна від публіки з Медісона? Якщо нічого не приходить на думку, не лінуйтеся, пометикуйте. Так, отже, Мілуокі, Мілуокі... О, в Мілуокі роблять смачні свинячі відбивні. Годиться, скористаєтеся цим, коли вийдете на сцену. Звісно, про самі відбивні говорити з публікою не мусите, просто тримайте їх у голові, коли співатимете. Отже, ось ці люди перед вами зазвичай їдять добрі свинячі відбивні. Що стосується свинячих відбивних, то стандарти у них високі. Розумієте, про що я? Так ви наче знайомитеся з публікою, а перед знайомими виступати легше. Ось такий у мене секрет. Ділюся, як профі з профі.

— Дякую, пане Ґарднер. Мені нічого подібного й на гадку ніколи не спадало. Такої поради, та ще й від когось такого, як ви, я повік не забуду.

— Ну от, — вів далі він, — а сьогодні ми виступаємо для Лінді. Лінді — наша публіка. Тож зараз я вам дещо про неї розповім. Хочете дізнатися щось про Лінді?

— Звісно, пане Ґарднер, — відповів я, — мені хотілося б щось про неї знати.

Наступних хвилин двадцять, доки наша гондола спроквола кружляла каналами, пан Ґарднер знай говорив. Іноді понижував голос і просто бурмотів, наче розмовляв сам із собою. А часом, коли на човен падало світло від ліхтаря чи з вікна, повз яке ми пропливали, він згадував про мене і трохи гучніше запитував: «Розумієте, про що я, друже?».

Його дружина, розповідав він, була родом з одного маленького містечка у Міннесоті, на американському Середньому Заході. Вчительки у школі не давали їй спокою, бо вона, замість учитися, постійно гортала журнали зі статтями про кінозірок.

— Ті дами так і не збагнули одного: Лінді мала великі плани. І погляньте на неї тепер. Заможна, вродлива, об’їздила цілий світ. А ті вчительки — де вони сьогодні? Яке життя прожили? Знаєте, якби вони трохи частіше переглядали журнали про кіно, якби трохи більше мріяли, то теж могли б мати бодай частину з того, що має нині Лінді.

У дев’ятнадцять вона поїхала автостопом у Каліфорнію, бо хотіла потрапити у Голлівуд. Та натомість опинилася у дешевому придорожньому кафе на околиці Лос-Анджелеса, де влаштувалася офіціанткою.

— З тим кафе, невеличким закладом на узбіччі шосе, вийшло дуже цікаво, — розповідав пан Ґарднер. — Виявилося, що для неї це — саме те, що треба, краще й не придумаєш. Адже якраз туди вчащали всілякі дівчата з амбіціями, ошивалися там іноді з ранку до вечора. Зазвичай збиралися по семеро-восьмеро, іноді й десятеро, замовляли собі гот-доґи, каву, а тоді сиділи й розмовляли цілими годинами.

Ті дівчата, всі трохи старші за Лінді, з’їхалися з усіх куточків Америки і прожили в околицях Лос-Анджелеса вже щонайменше два-три роки. У кафе вони приходили обмінятися останніми чутками, обговорити тактику дій, тримати на оці успіхи одна одної. Та головною привабою того місця була Меґ — жінка за сорок, офіціантка, у парі з якою працювала Лінді.

Для тих дівчат Меґ була за старшу сестру, вони вважали її справжнім джерелом мудрості. Адже колись вона була точнісінько такою самою, як і вони тепер. Зрозумійте, то були дівчата серйозні, достоту амбітні, налаштовані дуже рішуче. Чи теревенили вони про одяг, взуття та косметику, як їхні однолітки? Безперечно. Але лише про той одяг, те взуття і ту косметику, які допоможуть їм вийти заміж за зірку. А про кіно вони балакали? Про музичну сцену? Ще б пак. Але переважно — про те, хто з кінозірок та співаків ще не одружений, у кого сімейне життя не склалося, хто розлучається. І, бачте, якраз Меґ і могла їм усе це розповісти, і не тільки це, а більше, значно більше. Вона ж опинилася на тому узбіччі ще задовго до них, і коли йшлося про те, як обкрутити зірку, їй були відомі геть усі правила, всі хитрощі та виверти. Лінді сиділа з ними і просто вбирала у себе все, що чула. Те придорожнє кафе з гот-доґами стало для неї університетом не згірш за Гарвард чи Єль. Дев’ятнадцятирічне дівча з Міннесоти! Коли я тепер уявляю собі часом, що з нею могло там трапитися, то мене аж дрож проймає. Утім, їй пощастило.

— Пане Ґарднер, вибачте, що перебиваю, — озвався я, — але якщо та Меґ була аж настільки з усім обізнана, то чому сама не вискочила заміж за якусь зірку, а розносила гот-доґи в тому кафе?

— Слушне запитання, та ви ще не зовсім вловили суть справи. Гаразд, припустімо, цій дамі, Меґ, не пощастило. Але ж уся штука в тому, що вона бачила тих, хто добитися свого таки зумів. Розумієте, друже? Колись вона була точнісінько такою самою, як ті дівчата, і бачила, як одні сягнули успіху, а інших спіткала невдача. Бачила підводні камені та пастки, бачила й золоті сходи. І могла про все це розповісти — вдячних слухачок не бракувало. Дехто й мотав собі на вус, так би мовити. Як-от Лінді. Кажу ж, то був її Гарвард. Завдяки цьому вона стала тою жінкою, якою є нині. Це дало їй силу, яка потім таки згодилася — і то неабияк згодилася, хлопче. Доки в її житті настав перший злам, минуло шість років. Можете собі уявити? Цілих шість років маневрувати, будувати плани, тримати стрій — хай там що. Зазнавати ударів, падати, знову підводитися — і так раз по раз. Зрештою, у нашій професії все так само. Не годиться після перших же ударів складати лапки і здаватися. Дівчат, які так учинили, можна потім побачити де завгодно, здебільшого —