Кадзуо Ісігуро - Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро

Кадзуо Ішіґуро, один із найвідоміших романістів світу, уперше постає перед читачами також і автором малої прози. Він створює цикл з п’яти оповідань, вишуканих, динамічних, пов’язаних між собою одним із основних персонажів — музикою. Читати ці оповідання — це ніби дивитися старе добре кіно. Ось співак, який у гонитві за минулою славою втрачає єдине, що справді цінував. І чоловік, друзі якого, як виявилося, цінують у ньому лише добрий смак до музики. І ще один співак та композитор, який, долаючи творчу кризу, мимоволі прискорює розпад шлюбу ледве знайомої йому пари. А обдарований, але недооцінений джазовий музикант вирішує, що налагодити кар’єру йому допоможе... пластична хірургія. І насамкінець молодий віолончеліст, який зустрічає дивну наставницю, котра обіцяє розкрити його талант. Так чи інак, саме музика призводить їх усіх до кульмінаційної точки: іноді кумедної, іноді трагічної, іноді бентежної в своїй неосяжності.

Кадзуо Ішіґуро

Ноктюрни

Співак-Крунер

Того ранку, коли я побачив Тоні Ґарднера, що сидів собі за столиком серед туристів, у Венецію якраз надходила весна. Ми вже відпрацювали цілий тиждень просто на площі, а це, скажу я вам, таки полегша порівняно з усіма тими довгими годинами, коли доводилося виступати у задушливих надрах кафе, заступаючи дорогу відвідувачам, які хотіли вийти на сходовий майданчик. Зранку дув доволі сильний вітер, і наш новісінький тент знай лопотів над головою, проте всі ми почувалися трохи веселіше і свіжіше, й це, гадаю, позначалося і на нашій музиці.

Але стривайте, я говорю так, наче граю в якомусь оркестрі на постійній основі. Насправді ж я — «циган»: так інші музиканти називають хлопців, які снують туди-сюди площею поміж оркестрами у трьох кафе і допомагають там, де є потреба. Здебільшого я граю у кафе «Лавена», але гарячої днини можу відіграти серію композицій разом із хлопцями з «Кваддрі», потім піти у «Флоріан», а тоді — назад через площу до «Лавени». Я у гарних стосунках з усіма — з офіціантами також — і в будь-якому іншому місті вже мав би постійну роботу. Але тут, де кожен схибнутий на традиціях і минувшині, все не так, все догори дриґом. Деінде хист до гри на гітарі був би тобі тільки на користь. Але тут? Гітара! Менеджери зиркають занепокоєно. Надто вже це сучасно, туристам не сподобається. Торік восени я роздобув собі вінтажний джазовий інструмент з овальним резонаторним отвором — на чомусь такому міг грати Джанґо Рейнгардт, — тож тепер уже ніхто не сприйняв би мене за виконавця рок-н-ролу. Стало трохи легше, але менеджерам кафе це все одно не до вподоби. Правда така: якщо ти — гітарист, то будь ти хоч самим Джо Пассом, постійної роботи на цій площі тобі не знайти.

Є ще, звісно, одна дрібничка: я — не з Венеції, щобільше — взагалі не італієць. Як і той кремезний чех з альтовим саксофоном. До нас добре ставляться, іншим музикантам ми потрібні, та все ж офіційно оформляти нас ніхто не квапиться. Просто грайте і тримайте язик за зубами, постійно твердять нам менеджери. Так туристи й не втямлять, що ви — не італійці. Носіть костюм і темні окуляри, зачісуйте назад волосся — і ніхто жодної різниці не помітить, тільки рота не розтуляйте.

Хай там як, скаржитися мені нема на що. Адже оркестрам-конкурентам в усіх трьох кафе — особливо тоді, коли доводиться грати під тентами одночасно, — потрібна гітара: м’яке, неперервне звучання, яке підсилює мелодію, глухі удари по струнах, що линуть із глибини. Ви, певно, думаєте, що три оркестри на одній і тій самій площі в один і той самий час — це вже занадто, людям очі розбігаються і вуха в’януть. Але п’яца Сан-Марко доволі-таки простора. Прогулюючись площею, турист чує, як позаду згасає одна мелодія, а попереду натомість поступово наростає інша — десь так, ніби він радіо налаштовує. От що туристам не набридає ніколи, то це класика, всі ті інструментальні обробки різних відомих мотивів. Гаразд, це п’яца Сан-Марко, тут найновіші попхіти не в пошані. Та все ж що кілька хвилин їм потрібне щось упізнаване, наприклад, один зі старих номерів Джулії Ендрюс або музика з якогось відомого фільму. Пригадую, минулого літа, перебігаючи від одного оркестру до іншого, я зіграв тему з «Хрещеного батька» дев’ять разів за один день.

Так чи так, того весняного ранку ми саме грали перед чималим натовпом туристів, коли я побачив Тоні Ґарднера, який сидів наодинці зі своєю кавою майже навпроти, метрів за шість від нашого тенту. Знаменитості тут на площі — не дивина, і ми цим не особливо переймаємося. Хіба що, відігравши черговий номер, можемо потиху перекинутися між собою: «Гляньте, он там — Воррен Вітті... Дивіться, Кіссінджер... Он та жінка — вона ж знімалася в тому фільмі, де люди міняються обличчями». Ми до цього звикли. Врешті-решт, це ж п’яца Сан-Марко. Та коли я збагнув, що переді мною сидить Тоні Ґарднер, усе було інакше. Мене це схвилювало по-справжньому.

Тоні Ґарднер був колись маминим улюбленцем. Тоді, за комуністів, діставати у нас такі речі було дуже непросто, але мама примудрилася зібрати повнісіньку колекцію його записів. Якось, ще хлопцем, я одну з тих дорогоцінних платівок подряпав. Помешкання наше було тісне, а в цьому віці всидіти на одному місці часом просто неможливо, особливо холодної пори, коли надворі не надто й погуляєш. Отож я собі бавився, стрибаючи з нашої маленької канапи на фотель, якоїсь миті не розрахував стрибок і зачепив програвач. Голка з різким звуком проскородила платівку — діялося те задовго до ери компакт-дисків, — мама вибігла з кухні й розкричалася на мене. Кепсько ж було тоді мені на душі, і то не тільки через крик, а й тому, що я знав: то був один із записів Тоні Ґарднера, які так багато для неї означали. А тепер ще й ця платівка періодично поскрипуватиме й порипуватиме, доки він тихо і проникливо співатиме ті свої американські пісні. Через роки, вже працюючи у Варшаві, я дізнався, що такі записи можна придбати на чорному ринку, і замінив мамі всі її заслухані мало не до дірок альбоми Тоні Ґарднера на нові, зокрема й той, що постраждав був від моїх пустощів. На це пішло понад три роки, але я знай діставав їх один по одному і щоразу, навідуючись до неї, привозив у подарунок нову платівку.

Тож, гадаю, цілком зрозуміло, чому, впізнавши його у чоловікові, що сидів за якихось шість метрів від мене, я справді розхвилювався. Спочатку просто очам своїм не повірив, аж загаявся зі зміною акорду мало не на цілий такт. Тоні Ґарднер! Що б то сказала моя люба матуся, якби це побачила! Заради неї, заради її пам’яті я мусив підійти і перекинутися з ним хоч словом, нехай інші музиканти й кепкуватимуть потім: от, мовляв, коридорний з готелю та й годі.

Утім, не міг же я, звісно, так просто взяти і кинутися до нього, розштовхуючи дорогою стільці та столики. Спершу треба було дограти програму. І наступні три-чотири номери перетворилися, скажу я вам, на справжню агонію: щосекунди мені здавалося, наче американець ось-ось підведеться і піде геть. Але він сидів собі та й сидів, сам-один, втупившись у свою каву і помішуючи