Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

у Старому та Новому світах не заходило сонце, обрав за свій особистий девіз «Plus ultra», себто «Далі й далі». Його син Філіп викарбував собі медальйон із написом «Orbis non sufficit», або ж «Світу замало». Тривалий резонанс мало також знане розшифрування латинських голосних AEIOU, що його запропонував Фрідріх фон Габсбург: латиною п’ятнадцятого століття — «Austria est imperare orbi universo»; німецькою наступних століть — «Alle Erdreich ist Österreich untertan»; або ж універсальною мовою наших часів — «Austria’s empire is our universe».

Мабуть, найбільше до серця Францові-Йосифу було інше розшифрування AEIOU: «Austria erit in orbe ultima» — «Австрія переживе всіх», або ж «Австрія перетриває до кінця світу». Цей девіз був улюбленим у батька Франца-Йосифа, і його ж згадував син, названий Рудольфом на честь першого габсбурзького імператора. Двадцять років перед тим, у 1888 році, кронпринц Рудольф завзято критикував батька за те, що той відмовився від слави імперського минулого на користь сірої долі другорядної європейської держави. Як стверджував Рудольф, традиційні візії безмежної амбіційности нелегко примирити з історією, яка закінчується дипломатичним компромісом. Це невдоволення стало однією з причин того, що сучасний Рудольф, син і наступник Франца-Йосифа, застрелився 1889 року[3].

Можливо, Франц-Йосиф зміг прийняти відмову від слави. Як це не парадоксально, саме в цьому, напевно, й полягає головна передумова його величі. Хай там як, та Франц-Йосиф мусив завважити у п’єсі й іще дещо. Цей твір написано було на його честь. Однак жоден із образів сну не стосувався шістьох десятиліть його правління. Справді, дія Цісаревого сну закінчується 1815 роком, за п’ятнадцять років до його народження. Самого Франца-Йосифа вирізали з остаточної редакції п’єси разом з усіма подіями та досягненнями його довгого життя.

Франц-Йосиф народився з початком віку націоналізму — 1830 року, коли в Парижі почалася революція проти відновленої монархії, а польські бунтівники заледве не вирвалися з-під влади Російської імперії. Розширивши свої володіння внаслідок Віденського конгресу, Габсбурги зіткнулися з італійським, німецьким, польським і південнослов’янським (або ж югославським) національними питаннями.

Ці національні питання були прощальним подарунком від Наполеона. Саме він називав себе королем Італії. Він розвалив Священну Римську імперію та десятки дрібних німецьких держав, таким чином підготувавши шлях до об’єднання Німеччини. Він створив королівство Іллірію — ця назва мала позначати землі південних слов’ян, народів, які згодом будуть знані як серби, хорвати і словенці. Він частково (у вигляді Герцогства Варшавського) відновив Польщу, що її стерли з мали імперські поділи кінця вісімнадцятого століття. Знищивши ці наполеонівські одиниці, Габсбурги та їхні союзники трактували націоналізм як революційну ідею, яку слід викорінити по цілій Європі. Меттерніх, тепер уже канцлер, наказав своїй поліції заарештовувати конспіраторів, а своїм цензорам — вирізати підозрілі уривки з газет та книжок. Габсбурзька монархія часів юности Франца-Йосифа була поліційною державою[4].

Доки у тридцятих і сорокових роках дев’ятнадцятого століття Франца-Йосифа виховували на правління консервативною імперією, патріоти змалювали іншу, розмитішу карту майбутньої Європи, на якій через чорні кордони імперій сочився місцевий колорит. У лютому 1848 року в Парижі почалася ще одна революція. У межах габсбурзьких володінь нації з гордою історією та великими шляхетськими класами — німці, поляки, італійці та угорці — скористалися нагодою перешкодити Габсбургам через протести й повстання. Традиційні шляхетські вимоги ширшої автономії вони зодягли в нові риторичні шати національної свободи для народу. Канцлер Меттерніх мусив тікати з Відня у возі з білизною.

Франц-Йосиф посів свій трон у тендітному віці: йому було вісімнадцять років. Щоб зрівноважити бунтівні шляхетські нації, він звернувся по допомогу до інших — румунів, хорватів, українців та чехів. Одні нації бунтували проти свого цісаря, інші залишалися йому вірними, але в кожному разі про своє існування ствердили всі. Таким чином, поки поразок на полі бою зазнавали бунтарі, принцип націоналізму зміцнів і поширився на всіх. Понад те, новий цісар розпочав тиху соціальну революцію. Щоб заручитися підтримкою селянських націй, він звільнив селянство від традиційних обов’язків перед землевласниками. Тепер діти й онуки селян могли вирости заможними фермерами або навіть міщанами. Народи без історичної шляхти могли в перспективі усвідомити себе як нації, що заслуговують на права.

У 1848 році патріотичні ідеї мали величезний відголос, але водночас виявили свої практичні суперечності. Усі нації, спроможні боротися проти свого цісаря в ім’я національного визволення, прагнули гнобити інші нації: угорці — словаків, поляки — українців, італійці — хорватів тощо. У такій ситуації Франц-Йосиф міг пливти поміж різними ворожнечами і скласти курс, що повернув би його до найвищої влади. Угорці — нація, що спромоглася зібрати найбільшу армію, — зрештою зазнали поразки від рук солдатів та офіцерів, які залишилися лояльними своїй імперії (хоча Францові-Йосифу таки довелося піти на приниження й покликати на допомогу військо сусідньої Російської імперії). Національні питання могли порушувати письменники, форсувати їх могли бунтівники, але без монархів і генералів відповідей на них знайти було годі.

Революції 1848 року, що їх згадують як Весну народів, стали для королів та імператорів наукою. Після 1848 року монархи усвідомили ризики та нагоди, що їх несе націоналізм, і розпочали між собою нове суперництво. Нації не спромоглися вибрати собі володарів, а отже, тепер володарі виберуть собі нації. Головною винагородою в цьому змаганні була Німеччина — три десятки держав, які разом творили найбагатшу та найпотужнішу країну в Європі. У п’ятдесятих роках дев’ятнадцятого століття Франц-Йосиф спробував і не спромігся об’єднати всі німецькі держави під своїм скіпетром, попрохавши нижчих правителів про покору.

Німеччину об’єднали без Габсбургів. Спосіб поєднати династичне правління з німецьким націоналізмом знайшла Прусія, колишня держава-васал Габсбургів. Прусія була великою німецькою монархією із столицею в Берліні під правлінням династії Гогенцоллернів. Ця, колись залежна від Габсбургів, династія перетворилися на їхню супротивницю. Коли Габсбургам знадобилися голоси, аби залишитися династією Священних Римських імператорів, Гогенцоллерни отримали послуги. Коли Габсбургам знадобилася допомога у війні за іспанську спадщину, вони погодилися надати Гогенцоллернам королівський титул. Найвеличніший правитель династії Гогенцоллернів, Фрідріх-Вільгельм, встановив два стовпи державної влади: фінанси та військо. 1683 року, коли Габсбурги переплавлювали священні предмети на золото, потрібне їм для оборони своєї столиці від османської облоги, Прусія впроваджувала систему оподаткування. 1740 року Прусія поставила під сумнів справедливість Прагматичної Санкції, заперечила право Марії-Терезії на правління і напала на Габсбурзьку монархію, зрештою, захопивши більшу частину багатої Силезії. Тепер Гогенцоллерни були не лише королівським домом, а й великою державою, яка завдала Габсбургам поразки на полі бою