Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

У 1866 році Прусія короля Вільгельма І напала на Габсбурзьку монархію Франца-Йосифа. У битві під Садовою чисельно менші пруські сили здобули вирішальну перемогу завдяки кращому озброєнню та кращій організації. Війська могли б відтискати супротивників аж до Відня, але пруський канцлер Отто фон Бісмарк не мав наміру знищувати Габсбургів. їхня монархія потрібна була йому як бар’єр проти Росії та Османської імперії, поки сам він займався об’єднанням решти німецьких земель у національну монархію. Ця справа завершилася успіхом після того, як Бісмарк у 1870 році спровокував війну проти Франції і переміг. Війна привела під його прапори численні дрібні німецькі держави, а перемога перетворила Прусію на найбільшу військову потугу в Європі. Німецьке об’єднання проголошене у Дзеркальній Залі Версалю в січні 1871 року. Великий пруський генерал якось сказав, що безпеку трону забезпечує поезія. Фрідріх Шіллер, найвеличніший із німецьких поетів, вважав, що Німеччина стане нацією, коли отримає національний театр. Як виявилося, національним театром стала війна за кордоном. Перо могутніше, коли його супроводжує меч.

Поразка 1866 року і виключення династії з німецького об’єднання мали глибокий вплив на наступне покоління родини Габсбургів. Ерцгерцог Штефан, який народився 1860 року, був дитям Бісмаркового віку національного об’єднання. У війні 1866 року пруська армія швидко пройшла через його рідну Моравію, де й було підписано мир. Упродовж 1870-х років, коли Штефан здобував освіту в Моравії, ця провінція сусідила з Німеччиною, яка викликала заздрість своєю могутністю. Видавалося, що об’єднання Німеччини назавжди витіснило Габсбургів на захисні позиції. Відтепер їм залишалося або опиратися німцям у ролі слабкого супротивника, або ж приєднатися до них у ролі слабкого союзника. Покоління Франца-Йосифа розуміло, що світове панування йому недосяжне, але до 1866 року ще могло мріяти про Європу й Німеччину. Штефанове покоління стало першим поколінням ерцгерцогів, що зросли в монархії, яка вже не була великою державою в Європі і більше не претендувала навіть на те, щоб правити Німеччиною.

Навіть шлюб, це традиційне знаряддя Габсбурзької експансії, тепер лише нагадував про поразки. 1866 року, коли Штефан одружився з габсбурзькою ерцгерцогинею, яка водночас була Тосканською принцесою, він поєднав свою долю з сиротою ще одного національного об’єднання — цього разу італійського. Коли на дитинство Штефана вирішальний уплив мала нова Бісмаркова Німеччина, дитинство його нареченої Марії-Терезії визначав національний імперіалізм французів в Італії. Французький імператор Наполеон III розбурхав полум’я італійського націоналізму й уклав союз із П’ємонтсько-Сардинським королівством заради того, щоб відвоювати північну Італію у Габсбургів. У 1859 році Франція та П’ємонт здобули перемогу над Австрією в битві під Сольферино. Ця перемога поклала початок каскадові, що його італійці називають «відродженням» — постанню об’єднаної Італії з множини дрібніших держав півострова. Творячи власну державу, італійці їхали на полах німецького плаща. 1866 року, коли Прусія завдала поразки габсбурзьким силам у Штефановій рідній Моравії, Габсбурги втратили також і Венецію. Її вони віддали французам в обмін на нейтралітет — і зараз же побачили, як Франція відступила її Італії.

Італія перетворювалася на об’єднану національну монархію. На хвилі перемоги італійські патріоти поставили собі за мету виведення чужої влади зі своєї країни — а це стосувалося і французів. 1870 року, коли Прусія напала на Францію, французьким військам довелося відступити від Риму задля оборони своєї батьківщини. Пруське військо дійшло аж до Парижа. Водночас із тим, як Берлін став столицею об’єднаної Німеччини, Рим став столицею об’єднаної Італії. Франція та Габсбурги, історичні суперники за володіння Європою, обоє зазнали приниження, а нова Німеччина не мала собі рівних на цілому континенті. Обидва діди ерцгерцогині Марії-Терезії правили італійськими володіннями; утворення об’єднаного італійського королівства залишило по собі дві лінії спадкоємности, які вели в нікуди. Відтак шлюб Марії-Терезії зі Штефаном був втечею з Італії, у якій Габсбургам більше не доведеться правити.

Сон мусив завершуватися 1815-м роком, щоб не перетворитися на кошмари націоналізму. Франц-Йосиф народився в поліційній державі, яка прагнула втримати те, що мала. Свій трон він посів у часи революції. Його правління бачило не мир, а поразку, не стабільність, а втрати, не світову владу, а їдкий партикуляризм. Здавалося, що кожен монарх опанував націоналізм і знайшов для себе славне місце в модерній Європі, створивши національну монархію, — за винятком Франца-Йосифа. Ці історії не вельми пасували для снів.

У п’єсі шість десятиліть правління Франца-Йосифа довелося показати в інший спосіб. Під кінець Цісаревого сну Рудольф висловлює своє задоволення образами й питає про решту оповіді. Він зручно пропонує нове розуміння слави, що не потребує територіального зростання, а отже, може зберегти пам’ять Франца-Йосифа як найвеличнішого з Габсбургів. У своїй промові до цісаря, звернувши на нього погляд і простягнувши руки, Рудольф цитує Новий Заповіт і називає найвищою з чеснот та досягнень любов. Майбутнє погоджується з ним, стверджуючи, що Рудольфа і Франца-Йосифа, як і всіх Габсбургів, любили всі їхні народи[6].

Тоді з’являється сама Любов — її на сцені зображає жінка, яка виходить на центр сцени і стає між Майбутнім та Рудольфом. їй належить останнє слово щодо імператора та його народів. Перелетівши через гори й долини, через ріки й моря, Любов каже, що бачила скромних підданців Франца-Йосифа в буденному житті. Вона запевняє, що всі вони люблять свого цісаря. Останні слова вистави належать Любові, яка промовляє від імені всіх народів монархії. На цю мить авдиторії цілком зрозуміло, що йдеться вже не про Рудольфа, а про цісаря Франца-Йосифа. Коли опустилася завіса, оплески линули саме до нього. Любов об’єднала минуле з сьогоденням завдяки своєму напозір невинному мотиву й довела історію Габсбургів до завершення на ноті, якою можна було пишатися[7].

Не можна сказати, щоб ця нота була фальшивою. Габсбурги справді любили свої народи, принаймні тією мірою, якою ці народи означали коронні землі, владу й багатство. Століттями Габсбурги послуговувалися мовами та приймали звичаї, що найкраще підтримували їхнє правління. їхня любов була космополітичною, неперебірливою, егоїстичною, нерозсудливою, а отже, в якомусь сенсі досконалою. їх заледве можна було б співвіднести з якоюсь конкретною етнічною належністю. Як усвідомлював юний Віллі, «з етнічного погляду моя родина була дуже змішаною». Тією мірою, що в Габсбургів була певна успадкована національність — національність їхньої родини. Сучасний націоналізм діє через родинні метафори й стверджує, що люди є братами і сестрами, яких об’єднує своя батьківщина. Яка користь була Габсбургам із таких метафор, коли їхня родина фактично правила століття за століттям і покоління за поколінням; коли в