Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

двадцятому столітті мільйони підданців убачали в своєму цісареві батька чи діда, їхня батьківщина була там, де ходили їхні батьки — по цілій Європі; або ж там, де їхні батьки плавали — по цілому світу. Націоналізмові їхніх підданців можна було потурати, його можна було терпіти, а колись, може, навіть вдалося б його опанувати[8].

Тема любови дозволяла зробити перехід від однієї ери габсбурзької історії до іншої. Століттями любов Габсбургів означала шлюби із землями. У дев’ятнадцятому столітті йшлося вже не про любов між габсбурзькими принцесами на виданні та чужими володарями, а про любов між численними народами габсбурзької імперії та їхнім правителем Францом-Йосифом. Любов уже не могла поширювати імперію, але, можливо, ще могла її втримувати. Починаючи з 1848 року, історія правління Франца-Йосифа була історією зростання націоналізму серед його народів; чільним питанням його правління було питання про те, чи можна націоналізм узгодити з вищою лояльністю до його особи і трону. Саме через те, що габсбурзька монархія з десятками народів, які її населяли, не могла стати національною державою, Франц-Йосиф та його уряди шукали й знаходили способи керувати національними відмінностями у час великого національного об’єднання. Останні п’ятдесят років були часом національних компромісів.

Після бойових поразок у війнах з Італією та Прусією Франц-Йосиф і його міністри мусили вести торг зі слабких позицій. Відтак вони робили поступки то одній нації, то іншій. Після італійського шоку 1859 року, в 1860 році цісар Франц-Йосиф оприлюднив Жовтневий Диплом. Цей документ був своєрідною конституцією, що надавала певну владу провінційним зібранням габсбурзьких коронних земель і таким чином умиротворювала традиційні шляхетські правлячі класи давніших націй. Диплом означав, що владу цісаря, загалом абсолютну, на практиці можна було узгодити з регіональними джерелами влади. Після пруської катастрофи 1866 року Франц-Йосиф досяг порозуміння з найбільшою та найпроблематичнішою зі шляхетських націй — угорцями. Угорське повстання 1848 року за своєю вагою залишало всі інші повстання позаду. За умовами Компромісу 1867 року угорська шляхта отримувала контроль над половиною імперії[9].

Після 1867 року Габсбурзька монархія була знана як Австро-Угорщина, а історія її націй розділилася. Угорщина здійснювала політику централізації, яка мала зберегти владу і багатство в руках угорської шляхти. В іншій половині імперії, що не мала назви, але яку звично називають «Австрією», перемогли інші принципи. Австрійська частина імперії була дивним утворенням, що обіймало Угорщину з північного сходу на південний захід, подібно до пишнотілої жінки, яка сидить на камені. Серед її коронних земель були такі протилежності як польська Галичина на північному сході, населена поляками, українцями і євреями, та Істрія з Далмацією на південному заході, які колись належали Венеції, а населяли їх хорвати, словенці та італійці. Між ними лежали старі габсбурзькі коронні землі, провінції, де переважали німці та чехи. Євреї були всюди, але особливо багато їх було в Галичині та у Відні. Правду кажучи, представників усіх націй можна було знайти майже по цілій імперії. Поширеними були асиміляція і двомовність. Великий прошарок імперських службовців та військових офіцерів бачив себе людьми понад та за межами національної належности, чиє покликання полягало у вірному служінні правлячій династії.

Національній політиці Франца-Йосифа, хоч вона й не пасувала до образів сну, не можна було заперечити певної величі. Франц-Йосиф очолив великий та небачений раніше експеримент, метою якого було знайти відповідь на питання: чи може багатонаціональна імперія перетривати у Європі, де правила встановлюють нації; і якщо так, то на яких принципах ґрунтуватиметься її існування? Перший принцип полягав у компромісі з історичними націями, націями з великими шляхетськими класами, які традиційно претендували на право самоврядування. Невдовзі після того, як Габсбурги надали суверенітет над угорськими землями угорській шляхті, адміністративний контроль над Галичиною вони передали шляхті польській. Другий принцип передбачав підтримку селянських суспільств заради зрівноваження тих-таки шляхетських націй. 1848 року Франц-Йосиф скасував рештки кріпацтва. 1867 року він проголосив конституційний закон, який формально урівняв у правах усі нації. Починаючи з 1879 року, міністри Франца-Йосифа поступово поширювали рівне виборче право на всіх дорослих чоловіків, і врешті досягли загального виборчого права на виборах 1907 року. Нижня палата парламенту представляла відтоді населення монархії, а не її шляхту.

Третій принцип полягав у постійних торгах із чехами. Чехи заселяли Богемію та Моравію, центр монархії; їхні землі були найбагатшими і платили найбільші податки. Важливість чехів полягала в тому, ким вони були й де мешкали, але також і в тому, що вони символізували. Чехи були слов’янським народом, а отже, вказували на майбутнє монархії. Втративши доступ до Німеччини та Італії, Габсбургам судилося правити імперією, населення якої було переважно слов’янським (чеським, польським, українським, словенським, хорватським чи сербським). Німецького населення залишалася приблизно чверть, стільки ж було угорського. Габсбургам треба було дбати про збереження лояльности своїх слов’янських підданців, а це означало вдовільнення амбітного чеського національного руху. Якщо ж незадоволеними залишалися окремі слов’янські нації, то існував ризик їхнього об’єднання проти династії Габсбургів, що її можна було б змалювати як німецьку і деспотичну. До того ж слов’яни могли постановити вступити в союз зі слов’янськими державами за межами габсбурзьких володінь — Російською імперією або Сербією. 1905 року в рідній для Штефана Моравії німців і чехів розділено як політичні групи, яким надано право окремих виборів для дорослих та окремих шкіл для дітей[10].

Початок двадцятого століття був епохою національного відродження. Поети й історики творили національні історії, які мали притягти маси до спільного колективного руху. Національні драми завжди складалися з трьох дій: давнього золотого віку, що йому поклало край вороже вторгнення; затемненого чужою тиранією сьогодення та майбутнього, позначеного визволенням. Поки письменники пряли з соломи селянських націй золото забутої слави, Габсбурги, які й собі були старими алхіміками, спостерігали за ними з фаховим інтересом. Габсбурги прагнули, щоб середня, позначена гнобленням, дія кожної національної драми знаходила свій вияв у місцевих термінах: щоб чехи, наприклад, обмежилися своїми претензіями до місцевих німців, замість того, щоб бачити в Габсбургах гноблячу німецьку династію; або щоб українці вважали себе приниженими жертвами польської шляхти в Галичині, а не Габсбургів, які дали полякам владу. Поки історію оповідали таким чином, габсбурзька монархія могла фігурувати в ролі європейської сцени, на якій розігрується національна драма, а не в ролі актора, якому настав час зі сцени зійти.

Укладаючи компроміси зі шляхетськими націями, Габсбурґи сподівалися вдовольнити їх, перш ніж ті почнуть вимагати повної національної незалежности. Надаючи підтримку селянським націям, Габсбурґи сподівалися причарувати