Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

Очманіти, то це я граюся, на його думку?

- От кинула, і що далі? Знову сидіти в чотирьох стінах і тебе з вікна виглядати?

- То краще мені тебе виглядати?! – вискакує з кімнати і ляпає дверима, та чую що бурмоче крокуючи коридором – Вигадала собі забавку!

Підскакую з ліжка і біжу слідом:

- То не забавка, май повагу! – та не встигаю, він зачиняється у ванній. Ну це капець! Кілька років зустрічала його стрибаючи мов песик, нарешті собі зайняття знайшла щоб не скніти, відчула себе нормальною людиною, а тут таке! Решту вечора не розмовляємо, я у вітальні, він у спальні, вночі спимо по різні боки ліжка. Лише ранок починаємо як завжди, тулячись одне до одного, та насолодитись моментом не встигаємо, бо вчора так люттю захопилася, що забулась будильник поставити. Літаю по квартирі мов фурія, навіть не встигаю поснідати і бігом в універ. Та неприємний осад душі не полишає, тому прямую до шефа:

- Мартин Данилович, є хвилинка?

- Так, Ната, заходь. Що таке?

- Хочу на сьогодні відпроситися, маю важливу справу, а як засиджуся знову – не встигну.

- Звісно, йди як треба. Я бачу як ти віддаєшся роботі, як заїздив тебе – зупиняй. То мені вже нікуди спішити не треба, а тобі цілодобово у справах бути не варто.

- Дякую, Мартин Данилович. То я піду?

- Звісно, Наталя, до завтра.

Швидко збираюсь і стрибаю в машину. Плани в мене дійсно є, хочу чоловіка навідати, зроблю сюрприз. Та сюрприз чекає на мене. По-перше, у нього нова секретарка. Гарне чорняве стерво, доволі високе, моєму чоловіку дістане якраз до лоба, мабуть. А по-друге, вона сидить у нього на столі і в якусь теку разом із ним заглядає. Заходжу і зачиняю двері його кабінету з такою силою, що та паля аж підстрибує:

- Вітання дружному колективу! Як справи?

- Наталя? – з подивом тягне Андрій і поспіхом йде до мене, - Неочікувано.

- Не тремтите, не сильно злякала? – то я до чорнявої промовляю, - Мабуть, маєте купу справ? Не затримуватиму, а я тут з чоловіком слівцем перекинусь, - і поки вона нога за ногу йде до приймальні повертаюсь до Андрія, - Не чула що у вашій команди відбулась заміна. Як звати нового гравця?

- Лариса, - доповідає Андрій, - Це сестра мого партнера, практику тут проходить, поки моя секретарка у відпустці.

- І як практичні заняття? Всі потреби задовольняє? Не чемний ти, Андрій, стільця б запропонував дамі, - тягне мені офісне крісло, - Та не мені, а сестрі партнера, а то змусив дівчину на стіл вмощуватись.

- Ната, ти ревнуєш чи шо? – лицем пливе дурна посмішка.

- З чого б то? Як до мене на роботу зберешся - попередь, зустріну сидячі у Мартина Даниловича на столі, хоча тим дуже його здивую – у нас так не заведено.

- Ната, не накручуй себе.

Розвертаюсь і люто впинаючи каблуки в підлогу тупцюю до ліфту. Чую як гукає, та не спиняюсь, коли двері вже зачиняються, бачу як Андрій на ходу вдягає пальто і біжить за мною. Не встигає. Сідаю в машину і рву з місця так, аж лякаю охоронця. У дзеркалі заднього огляду бачу як Андрій прямує до своєї автівки і втискаю педаль в підлогу. Визнаю, дію безвідповідально, мабуть трохи перевищую швидкість та лякаю інших учасників руху стрімкими стрибками полосами, та додому прибуваю з пристойним гандикапом.

- Ти неслась як навіжена! Хіба так можна? – з порогу починає Андрій, - Що тебе вкусило?

- Ти вкусив, ще вчора, досі чухається! Відпросилася на роботі, вирішила вчорашню сварку залагодити, хоча то ти б мав вибачатись, а тут така картина!

- Ната, мені твої ревнощі лестять, але приводу нема. Я чесно тобі сказав – вона просто моя підлегла, тимчасова підлегла, підкреслюю.

- Підлегла в цей момент звучить для мене доволі двозначно. Не закочуй очі! Ти б зрадів такому видовищу, якби побачив? – бачу втому в очах і вже починаю видихатись, та тут мій чоловік відкриває рота і зрікає:

- Мабуть ні, та мов ракета містом би не летів.

- Ракета?!  -  пам’ять радо додає до ракети гнома.

- Ната, - втомлено вимовляє Андрій, - Давай як дорослі поговоримо. Ларису до мене не питаючи дозволу направили, сам не кликав, та й відмовити не можу. От і вся історія. Та що б ти собі не вигадала, неможна так поводитись за кермом. І про вчорашнє – ні, мені нема за що вибачатись. Я твій чоловік і маю право вимагати від тебе більше уваги, ніж ти приділяєш мені останнім часом. Я дозволив тобі піти на роботу, дозволив сісти за кермо, та ти наче не можеш спинитись в межах розумного. Давай все змінимо? Повернемось трохи назад, коли все було спокійно, коли ми не сварились…

- Коли я була мов слухняна дитина?

- Ну це тут до чого?!

- До того, що всі ці роки я поводилась мов твій хатній улюбленець. Андрію, я подорослішала, а ця дорога зворотнього напрямку не має. Я змінилась і тобі пропоную.

- І яких змін ти чекаєш?

- Вкрай важливих. Я хочу щоб ти сприймав мене як особистість і категорично не дозволяв собі слів на кшталт «Я тобі дозволив». Ти й забороняти не маєш права, я давно повнолітня. Віднедавна я маю роботу, чудову улюблену роботу, і кидати її не планую, хоч би як ти того хотів. Вперше в житті відчуваю, що на щось здатна і я не дозволю тобі це зіпсувати. Хай я надто довго поводила себе мов нерозумне балуване дівчисько, та відтепер це не так.