Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде

Давніше, коли жінка мала на своїй голові тільки ті три німецькі «К» (кіхе, кірхе, кіндер – кухня, церква, діти), вона могла подекуди зректися участі мужчини в моральнім і національнім вихованні дитини. Міг її менше боліти брак відповідальності з його сторони за ці справи.

Але тепер, коли багато жінок своєю зарібковою працею становлять головне джерело удержання родини, в ім’я добра й щастя в домі мусить жінка жадати від свого чоловіка рівного почуття відповідальності за душу їх дитини.

ЧИ ЖІНКА Й ЛЮБКА В ОДНІЙ ОСОБІ?

Знаємо, вже напам’ять знаємо, що є дві породи жінок: одні призначені для любові, другі для подружжя, себто типові жінки-матері й типові «вічні» любки. Не раз і доводилося чути з уст мужчини-приятеля:

– Панна X. дуже мила дівчина... незвичайно інтелігентна... в товаристві просто «душа», дотепна, кохана дівчина... але... я з нею не женився б...

Чому?

Багатомовний зниз плечима... бо панна X. не є жінка до подружжя.

Тому думаємо, що мужчина, женячись з нами, робить нам свого роду «гонор». Це з одної сторони. З другої сторони можемо припускати, що мужчина, женячись з нами, вважає нас за добру... «квочку» для своїх майбутніх курчат.

Можемо з меншою повагою відноситись ми, заміжні жінки, до тих призначених лише для любові: можемо вмовляти в себе і в інших, що це найбільше щастя – пильнувати тільки «родинного вогнища», але коли підглянемо, якими безжурними, якими ще наївно молодими можуть бути наші чоловіки й суджені в товаристві якраз оцих жінок, то не можемо стрясти з себе легкої, як шлюбний серпанок, заздрості чи зависті: «Боже, вже не пригадую собі, коли так щиро сміявся в моїм товаристві...» – або: «Як давно вже йому так блищали очі!..»

І роздумуємо: чому? Чому чоловік в нашому товаристві «законної» жінки не сміється так? Чому... цілує нас у руку тільки на відхіднім і по обіді (ах, ті «подружні» поцілунки в руку!)?

Мені здається, тому... що ми, заміжні жінки, занадто односторонні в своїй ролі. Занадто лише жінки-дружини. Прецінь, це загальновідомо, що молоді дівчата, що перед своїм заміжжям світ зрушали з його основ своєю життєздатністю й гумором, після шлюбу автоматично натягають на лиця маски «поважних та статочних».

І відразу запилюють у хаті поважну, аж густу атмосферу і... дивуються потім, що їх чоловіки по роках можуть сміятися лише в товаристві інших жінок.

Так замало ми кокетні (а може, лише природні!) у відношенні до своїх рідних чоловіків. Певно, коли чоловік повертається з праці додому на обід перевтомлений, роздражнений, то було б нетактом грати перед ним якогось підлітка, що підскакує на одній нозі. Тоді мусимо бути дійсно лише жінками. Ніжними, вирозумілими аж до материнства. Але коли наш чоловік хоче з нами вибратись на забаву чи запросити когось із своїх товаришів до хати, тоді... найкраще будьмо тими самими, якими були до нашого шлюбу – веселими, жвавими, дотепними, малими.

Не насуплюватись, не строїти «поважної» міни, а просто, весело, з гумором затанцювати з чоловіком чи товаришем його хоч би в светерку, хоч би при патефоні...

Хоче чоловік вибратись кудись з товаришами на прогулку на лещатах і з чемності самої нам пропонує. Хапаймося цієї пропозиції руками й ногами, хоч би й обід того дня мав бути «на сухо», єдино з гарячим чаєм. На лоні природи, в товаристві молодих людей, з паспортом «спортсменки»: чи ж може бути краще тло, щоб на ньому розгорнути перед очима свого чоловіка всю ще нашу молодість і дівочий чар нашої істоти? Чи ж може бути краща нагода, щоб приневолити його до щирого сміху, коли нам лещата стануть «дуба», чи його-таки товариші обкидають нас снігом, що очей не буде видно?

Коли чоловік не любить спорту, коли він старший, то чей же напевно має інші уподобання: музика, письменство, політика, кооперація, освітня ділянка, театр... І тут ніжним, співчутливим відношенням, активною увагою можемо викликати не одне приємне зворушення в свому чоловікові. Напевно це нам оплатиться!

Одначе не робіть «звичаю» з своїх ніжностей до чоловіка. Не раз доводиться бачити, з якою огидливою байдужістю подають жінки свої тлусті ще від котлет уста чоловікові після обіду, що мимохіть думається: здеморалізувало вже цих людей подружжя. Тому навіть у подружжі мусить бути увага за дотиком руки, за гарячішим словом, за палкішим поцілунком... і тому це повинно траплятися доволі рідко, дійсно лише під настроєм хвилини.

Бути дружиною і любкою водночас для свого чоловіка – це, на мою думку, найкращий засіб проти нудьги в цій інституції...

ЗАМАЛО ВИМАГАЄМО

Як вам подобається такий дотеп? Жінка до чоловіка в кав’ярні: «Будь ласка, не надскакуй так коло мене, бо візьмуть нас за нешлюбних».

Ясно, як божий день: ніхто не «впав на голову», щоб надскакувати коло шлюбної, «власної» жінки, старатись, запобігати її ласки, коли її рідні батьки, церква, право, звичаї і так віддали її йому на досмертну «товаришку життя». Ніби пощо ця гра в «цюцю-бабку?»

Питання тільки, чи жінки пізніше не зітхають за цією «цюцюбабкою» і чи не кривавиться їм серце (хоч би по крапельці), як їх чоловіки надскакують іншим жінкам? І хто цьому винен? Жінка. Це сумно, це просто напасть якась, але і в цьому випадку справді винна... жінка.

Замало вимагаємо від своїх чоловіків. Заскоро, добровільно резигнуємо з їх лицарської поведінки супроти нас. Забагато в нас вибачливості для них, забагато ще з тієї уступчивості й покірності, що її дістали в спадку по наших прабабках (серед яких відмінних від наших обставин жили наші бабки!).

Чоловіки наші (чому би то й ні) скоро, занадто скоро привикають до нашої ввічливості. І те, що ми даємо їм «надобов’язково», що хочемо, щоб вони оцінили як спеціальну ознаку нашої до них любові чи ніжності, згодом приймають вони як свою належність, як щось, що їм «обов’язково має бути».

А тепер приклади, приклади, приклади...

Повернеться чоловік пізно з засідання (ах, ті «засідання» – за наших бабок вони інакше називалися!), жінка схоплюється з ліжка, щоб йому пригріти на примусі вечерю, щоб – не дай бог – перехопивши чого зимного, не захворів на шлунок. Чи це її аж обов’язок? Не конечно. Він так само добре може сам розпалити примус, пошукати за пательнею і пригріти собі вечерю. Але, може, жінка хоче показати свою спеціальну до нього уважність, свою ніжність? Тоді – вільно їй це робити. Біда тільки, що він скоро привикне до цієї ввічливості, переверне її