Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

ЧЕРЕЗ МІСТОК ПАМ'ЯТІ...

Укладачі бібліографії моєї творчості звернулися до мене, щоб я дала щось на зразок «живих коментарів» до їх «нудного» реєстру. А я допіру замислилася: «нудна» бібліографія — це, по суті, основа для вивчення «історії» й «географії» творів письменника, отого суспільного фону, без якого сьогодні немислима серйозна дослідницька робота над будь-якою літературою. Адже кожній речі письменника відповідають конкретні час, місце, обставина, спалах творчого настрою чи його згасання (причини одного чи другого), зафіксовані на сторінках його творів.

Якби-то можна (о, якби-то можна!) піти отак за вервечкою дат появи на світ своїх творів, то вийшла б цікава картина чи, точніше, калейдоскоп подій, в основу якого лягли б аж три біографії: творча, особиста та біографія даного часу.

Будемо надіятися, що в майбутньому займуться цією справою електронні машини. Поки що нам не залишається нічого іншого, як покладатись на свою пам'ять.

А що таке пам'ять? А що таке спогади?

Не більше, як дірявий місток між минулим і сучасним. Спробую пройти через отой дірявий місток, заздалегідь свідома, що чимало розгублю на ньому, за що й прошу пробачення в моїх читачів.

Може б почати свою річ від пояснення, чому я взяла собі псевдонім взагалі і чому німецького походження? До речі, це питання мені доволі часто задають мої читачі при зустрічах з ними. Відповідаючи з трибуни на «запитання в письмовій формі», тлумачуся покорно перед своїм читачем, що псевдонім іноземного походження мав бути ширмою перед напастями критики й глузуванням ровесників на випадок краху.

А чому саме «Вільде»? Та просто тому, що авторка справді почувала себе ще Дикою (німецьке wilde— дика) в літературі, а німецька мова й культура мені, як буковинці, завжди були близькими. Та це тільки півправди. Друга половина правди полягає в тому, що і псевдонім німецького походження, і мікросвіт, який кружляв по орбіті химерного серця, були своєрідною втечею, чи, може, краще сказати сховком, перед важкими, як кам'яні брили, яких ані розбити, ані обійти не можна, суспільно-політичними та національними проблемами.

Оскільки ми домовилися з тобою, шановний читачу, дати спробу нарису «історії» й «географії» мого скромного літературного дорібку, то прошу дозволу послуговуватись автоцитатами, бо науки ці особливо полюбляють точність.

Перші літературні спроби авторки припадають на кінець двадцятих і початок тридцятих років. Були це важкі роки для Галичини. Про настрої певної частини інтелігенції тих років може дещо сказати хоч би така цитата з твору «Сестри Річинські»: «Орест Білинський запитував себе: що здійснилося з того, в ім'я чого він боровся в молодості? Чим оправдало життя офіри, що складав він їх і сотні-сотні таких, як він, з найкращих років свого життя? [...] Несподіваний для таких далекозорих політиків, як він, розпад Австрії. Вибух (народне окреслення) Західноукраїнської Народної Республіки. Визвольна боротьба українців проти поляків. Трагічно-гротескові форми цієї боротьби, яка досі ще не досліджена і об'єктивно не оцінена, для одних вважається проявом найвищого патріотизму, для других — оперетковою авантюрою, а ще для третіх — свідомим актом зради власного народу» (Вільде Ірина. Твори: В 5-ти т. Т. 2. К.: Дніпро, 1967. С 391).

А все це разом для молодої, в патріотичному дусі вихованої в домі батьків, авторки був один біль, з яким впоратись вона не почувалася на силах. Про це вона згодом скаже в листі, написаному з приводу присудження їй літературної нагороди Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка: «Роблять мені докори, що я не торкаюся національних чи суспільницьких проблем. Це правда, хоч докори й не слушні. Можливо, що якби наші письменники з більшим пієтизмом і з більшим почуттям відповідальності ставилися до національних проблем у літературі, то я теж була б зважилася торкнутися їх. Поки що не можу зважитися. Вважаю, що ці справи заважні і засвяті, щоб писати про них як-будь». (Вільде Ірина. Твори: В 5-ти т. Т. 5. К.: Дніпро, 1967. С 378). .

До «історії» й «географії» творчого шляху авторки належить і праця в коломийській газеті «Жіноча доля», тим паче, що саме там писалися «Метелики на шпильках» і більшість оповідань, які увійшли до першої збірки «Химерне серце». Та спершу хотіла б кількома словами торкнутися історії моєї першої літературної премії. Цікавим збігом обставин кандидатами на премію Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові були три письменниці: Катря Гриневичева з своїми «Шоломами в сонці», Наталена Королева з своїм романом «1313» і ... мало ще відома початкуюча Ірина Вільде.

Про Катрю Гриневичеву деякі тодішні галицькі критики мали переконання, що коли б вона писала «щасливішою» від української мовою, то могла б претендувати навіть на премію Нобля.

Н. Королева, авторка кількох талановитих історичних романів, була не менш серйозним претендентом на премію.

Чому саме Ірина Вільде отримала премію за дві свої перші книжки в рік виходу їх з друку (1935)?

Одне можна сказати, що сталася несправедливість, а згаданим письменницям просто моральна кривда. Єдиним моїм виправданням може бути хіба те, що рішення жюрі було для мене не меншою несподіванкою, як і для читачів. Присудження премії Ірині Вільде збудоражило критику й читачів і на сторінках журналу «Назустріч» довго після того велася дискусія на тему, «справедливим» чи «несправедливим» було рішення жюрі. Що й казати про атмосферу, коли навіть лауреатка не насмілилася приїхати на вечір вручення нагороди, а вислала листа, про який була вже згадка. Найбільше дісталося молодій авторці від критиків з-під стягу «Католицької акції» та від націоналістичної преси. Тодішній провідник націоналістичної студентської молоді Богдан Кравців підняв на сміх навіть той факт, що Ірина Вільде подякувала через пресу тим, хто її поздоровив з нагородою. В усякому разі галас докола моїх перших книжок, безперечно, спричинився до того, що вони не залежались на полицях крамниць.

Хоч читач, автор і літературознавець прийшли давно до спільного висновку, що митець приходить на світ зі своєю міркою таланту, все ж таки критики всіх епох ревно цікавляться літературними впливами, що їх зазнав той чи інший письменник, пробують встановити, хто був його «хрещеним» батьком чи матір'ю. Найперше я зазнала впливу мого батька, народного вчителя і письменника Дмитра Макогона, про якого авторка вже більш як з сорокалітнім стажем за плечима скаже у своєму слові на вечорі з нагоди присудження їй Державної премії ім. Т. Шевченка: «Можу з гордістю сьогодні сказати, виросла в ідеальній родині, і мені здається (може, це моя особиста «антинаукова» думка), що