Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

у великій мірі завдячуючи цьому стала письменницею [...] Батько мій був для мене зразком громадських чеснот. Тепер ще хочу додати, що книжки мого батька були першою моєю «позакласною» лектурою. Другим моїм літературним «хрещеним батьком» був мало що не ровесник мого батька, згодом мій сердечний друг до самої його смерті, мій вчитель Михайло Яцків. Мій великий гріх перед історією української літератури, що я й досі не спромоглася на спогади про цього тонкого майстра слова, незвичайно цікаву людину й неподибуваного в моїм житті ерудита. Ось факт, що скидається майже на анекдот. Якось, порядкуючи в своїй бібліотеці, Михайло відібрав у деякій мірі зайві для нього книжки і подарував їх мені (дві машини, правда легкових, книжок). І яку б книжку з того дарунку не взяти до рук, чи це буде стосуватись історії танців, чорної магії, творчості Г. Сковороди, венерології, генези «Весілля» Виспянського чи історії масонських лож, всюди можна подибати критичні маргіналії, зроблені рукою Михайла Яцкова.

Мені здається, що й мої «Окрушини» 1969 р. в якійсь мірі навіяні тим сильним враженням, яке справила на мене збірка новел і мініатюр Михайла Яцкова «Казка про перстень» (з нею я познайомилася... більше ніж п'ятдесят років тому).

Така сила впливу письменника на письменника? Ні, така сила великого таланту. Свій лист до Михайла Яцкова, надрукований з нагоди його ювілею — 85-річчя (він увійшов до п'ятого тому вибраних творів Ірини Вільде), авторка закінчує словами: «А ти знаєш, дорогий товаришу, що я рада, що ми оце прилюдно трохи поговорили з тобою [...] Хай же знають сьогодні, поки ми можемо ствердити або заперечити, що була це дружба давня, випробувана і, либонь-таки, на все життя».

Третім з черги моїм «хрещеним батьком» — власне, не батьком, а матір'ю, чи, як кажуть в нас на Буковині, нанашкою,— була моя велика землячка Ольга Кобилянська. В даному випадку може йти мова не тільки про літературний, але й виховавчий вплив,— те, що Кобилянська називала «моделюванням характеру».

Яким цілющим джерелом віри й надії в чорних роках румунської та польської окупації, коли-то «науково» розроблялися заходи й методи винищення «русинів», були для нас думи Старика з однойменного твору Кобилянської: «Співайте ті пісні, що я їх дитиною співав, що передав їх матері вашій, а вона передала їх вам, а коли вас доля розкине бутно тут і там — по піснях тих пізнаєте себе, і відживе й мати ваша, і дід, і прадід, і всі приналежні до нас» (Кобилянська О. Твори: В 5-ти т. Т. 3. К.: Держлітвидав УРСР, 1963. С 384).

Або яким моральним «кредо» для нас, «запрограмованих» на асиміляцію і денаціоналізацію, були слова О. Кобилянської з «Балаканки про руську жінку»: «Дальше бажав би я, щоб руська женщина перестала вже раз уважати себе за героїню через те, що говорить виключно лише матерньою мовою. Говорить до брата, знайомого й чужого. Це її обов'язок, і нехай не жде за це нагороди й похвали, бо хто ж буде нею говорити, як не вона?

І нехай не думають матері, хоч би й найчесніші, що вже все зробили, коли зробили з свого сина русина. В додаток до того нехай ще вимоделюють і характер його сильними, виразними лініями так, щоби той русин був не лише русином, але разом і примірною моделлю для руського окружения свого» (Там же. С. 354).

Не знаю, чи доречно буде тут згадати, що 1924 р. в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) на передмісті Княгин-місто, в приміщенні читальні «Просвіта», засновано нелегальне молодіжне товариство імені Ольги Кобилянської. Ми написали про це Ользі Кобилянській («логіка»: нелегальне товариство й легальне про його існування повідомлення!) й отримали позитивну її відповідь. На жаль, лист письменниці загинув з багатьма іншими цінними документами у вирі війни. Проте не виключено, що наш лист, можливо, й досі зберігається в архівах музею О. Кобилянської в Чернівцях.

Останніми, мабуть досмертними, добрими моїми феями, коли мова йде про творче навіювання, є дві каріатиди польського письменства, два видатних таланти світової літератури — Марія Домбровська й Софія Налковська. Не починаю жодної своєї більшої речі без того, щоб не відкрити книжки котроїсь з них і не підкріпитись бодай ковтком з джерела вічного, бо прекрасного, й прекрасного, бо вічного.

* * *

З твого дозволу, шановний читачу, хочу повернутися до «коломийського періоду» своєї творчості, тобто до праці у газеті «Жіноча доля» в 1932— 1939 pp.

«Той, що видумав сон, не був дурний чоловік»,— сказав мені колись-колись виснажений непосильною працею мужчина. За асоціацією (а як же ж письменникові без неї?) хочеться сказати: той перший, що порівняв плин часу з рікою, був розумний чоловік. Ріка часу пливе, підкоряючись тим самим законам, що її прамати у природі: намул — кон’юнктурщину залишає при берегах, а чисту воду — правду несе у море — історію.

Довший час друзі не рекомендували мені згадувати («би чого не вийшло»), що я працювала в часописі «Жіноча доля», а недруги тримали цей факт як камінь за пазухою, яким у зручну хвилину завжди можна кинути в авторку.

А ріка часу пливе, підкоряючись тим самим законам, що її прамати у природі...

У вступній статті до мого п'ятитомника сказано про «Жіночу долю»: «Це був орган ліберально-феміністичного напрямку, який ще в редакційній статті першого номера проголосив, що його основна мета «просвітити нашу меншу сестру і зробити її гідною стати побіч чоловіка за наше горожанське право».

«Коломийський період» творчості авторки, безвідривно пов'язаний з працею в «Жіночій долі», не тільки найбільш плодотворний, але позначений для неї новим жанром — публіцистикою.

Між іншим, так, між іншим, культурно-громадське життя Коломийщини, другого після Львова центру того часу, ще й досі чекає на свого сумлінного, вдумливого, а над усе — об'єктивного дослідника.

Сьогодні, з перспективи близько сорока років, можуть здаватись наївними такі публіцистичні виступи, як «Хочу дитини», «Чи «ова» — це титул?», але коли врахувати «дух часу», то чи справді воно так?

Загальна економічна криза в усьому краю і денаціоналізаційна політика у східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціально створених законів відбирали в громадян української національності змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і г. д., створювали пригожий грунт для своєрідних таки «своїх» спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого «меншого брата», зокрема безробітну інтелігенцію.

Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок. Це було залізне