Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

правило, мотивоване тим, що треба би перш за все забезпечити працею чоловіків. А що було робити жінці, коли чоловік сидів дома без роботи?

В одному з перших своїх оповідань радянського періоду «Товаришка Маня» авторка наводить для прикладу пару, яка з тих же соціальних причин п'ятнадцять років ходила в «наречених».

Насправді суть справи була в тому, що заміжня жінка, мати в майбутньому, попросту була економічно невигідним робітником. (Хотіла б уникнути трафарету, але порівняння зі становищем матері в нашій дійсності не просить, а кричить, щоб про нього згадати).

І ось молода авторка, ще не заміжня, але вже з п'ятнадцятилітнім стажем нареченства (шлюб поки що не можливий через матеріальні умови) від свого імені і сотень таких, як вона, кидає прилюдно виклик суспільству: «Хочу дитини!»

Треба згадати, що тодішній редактор «Жіночої долі», сімдесятилітня Олена Кисилівська (нині покійна), виявила свого роду «прогресивність», «сміливість» надрукувати таку статтю в журнальчику для дівчат «Світ молоді» (вид[ання] «Жіночої долі»). Шкода, що внаслідок воєнних завірюх не збереглись письмові відзиви («за» і «проти») на цю статтю.

А сьогодні це теж в якійсь мікроскопічній мірі могло б стати причинком до історії культури тієї землі.

Не менш активну реакцію викликала й друга подібного плану стаття авторки п[ід] н[азвою] «Чи «ова» — це титул?»

Відома в свій час, безперечно, під впливом польської побутової культури, галицька титуломанія, яка іноді доходила до абсурду. Наприклад, в жіночих товариствах працювали нібито поспіль дружини лікарів, гімназійних учителів, священиків, інженерів з жінками малярів, шевців, кравців, двірників і т. ш. Але — власне, про те «але» — іритувало, коли жінок робітників називали просто по прізвищу, то жінкам мужів на відповідних становищах дочіпляли ще «гоноровий титул»: «пані радникова», «пані докторова», «пані інженерова» і т. д. І хоч як би не об'єднувала їх національна ідея, то соціальна — різко роз'єднувала, бо ж образою було б для дружини шевця, коли б почати титулувати «пані шевцова», чи скажім «пані кравцева».

Стаття Ірини Вільде (до речі, тоді вже «пані інженерової») не могла не викликати відзивів, які теж не збереглися до наших днів.

Що ж! Час не тільки найкращий лікар, але й чудовий художник. Скільки сірих днів у минулому позолотив він нам.

Якщо і на ці мої крихітні спогади впала позлітка часу, то хай мені читач вибачить: старість, як і молодість, кохається у романтиці, з тією різницею, що у першої придорожній знак вказує в майбутнє, а у другої — в минуле.

Війна, окупація були тяжкою веремією для всього нашого народу. Війна коштувала мені смерті чоловіка — і батька моїх синів (тому, мабуть, в мене нічого немає про війну, кажучи огульно).

Авторка воліла утверджувати відродження країни. З цих мотивів віддаю в тому часі чимало снаги публіцистиці. Якийсь час була навіть спеціальним кореспондентом «Правды Украины». І все ж таки, незважаючи на цікаву газетярську роботу, думки мої щораз настирливіше кружляли довкола сім'ї отця каноніка Річинського. Цитую (ще раніше попросивши дозволу в тебе, шановний читачу):

«Давно, десь ще в тридцятих роках, виникла в мене думка написати повість, де була б індивідуалізована не лише мова героїв, а й відповідно до стилю кожного з них — і мова автора [...] Отож мала то бути повість про жінок, про кожну в іншій гамі. І от якось в розмові з однією приятелькою я почула таку фразу: «Щоб пізнати справжній характер людини, треба для того якогось катаклізму в її житті. У нормальних умовах люди здебільша всі нормальні, а от у біді, наприклад, кожний проявляє себе по-різному».

В цій хвилині народилися «Сестри Річинські». Постали вони в досить скорому часі як сім'я зі своїми суто особистими радощами, клопотами й малими трагедіями.

І що воно вийшло? Вийшло, що на безлюдному острові живе родина сучасних Крузів — Річинських. Аж одного разу... еге ж, на одному, чи правильніше, першому моєму післявоєнному авторському вечорі я прочитала кілька уривків з повісті про сестер Річинських. Враження, чесно признатись, було трохи інакше, ніж сподівалася авторка. Найсерйозніший закид, що робили мені товариші, зокрема, покійний Денис Лукіянович, це ізоляція моїх героїв від доколишнього світу, відсутність соціального фону, ігнорація суспільно-політичних елементів у повісті та ін.

Стало трохи страшнувато, чи, як мовлять в нас на Буковині, «омкно». Авторці стало ясно, що готових вісімнадцять аркушів повісті доведеться помножити на ще раз стільки. Тут швидкісні обчислення підвели авторку. Роман розрісся не на тридцять, а на дев'яносто один друкований аркуш, тобто «дороблено» було ще... сімдесят три друковані аркуші.

Сумним в комічному є те, що роман «Сестри Річинські» навіть в розумінні його структури не закінчений ще. Логічно й аргументовано доказав мені це на одній з читацьких конференцій у Львівській обласній бібліотеці один з моїх читачів, за професією слюсар тресту ресторанів. (Чому, чому наша критика так мало звертає уваги на неймовірний темп росту нашого читача?) Згаданий читач звернув мені увагу на те, що з роману випадає лінія такого персонажа, як наймолодша з сестер Слава Річинська.

А висновок з цієї критики який? А такий, що авторка серйозно подумує дописати у формі щоденника лінію Слави, зокрема історію її перебування у Львові. Чим погана була б назва, скажімо, «Щоденник Слави Річинської»?

Дехто з моїх читачів вважає, що в основу роману лягла конкретна родина священика. Називали мені (о, санкта сімпліцітас!) навіть прізвище такої сім'ї. Мушу в ім'я правди розчарувати тих, хто переконаний, що Річинські живцем взяті з життя. Зрештою, брати у життя, а копіювати його — далеко не одне і те саме. Це нагадує мені одну притичину, яка траплялася з моїм ще зовсім малим сином. Мама розповідала йому різні казки, коли раптом хлопчик перебив її:

— А ти це все вигадала чи вичитала з книжок?

У переконанні, що роблю йому приємність, я відповіла:

— Аякже ж, мама все це придумала!

Дитина з розпачу аж заплакала:

— І чого ти сказала, що ти видумала? Я так хотів, щоб то була правда...

Не треба бути соціологом, щоб помітити тягу у сучасного читача до документалізму в літературі. І тому в ім'я тієї ж правди повинна сказати, що мої Річинські й інші не мають своїх прототипів «в житті». Наділяючи (кожному своя мірка) талантом письменника, природа подбала про загострений зір і слух у нього.

Критика відмітила, що роман «Сестри Річинські» писався біля двадцяти років. Це правда. Роман дійсно «писався» аж стільки років, бо автор часто на довший період відкладав працю над ним,