Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде

Або: шукає чоловік за чимось по хаті (що звичайно сам десь заподіяв). Скільки разів буває таке, що жінка виймає руку з тіста, яке місить, і помагає йому шукати. Це теж надпрограмова ввічливість зі сторони тієї жінки. Але як мало таких чоловіків, щоб по якомусь часі не зверталися до жінки:

– Десь заділася моя запинка від комірця чи записка з останнього засідання, ану пошукай мені.

Або: вчать нас старші, досвідчені жінки не робити «вжитку» з того, як чоловік спізняється на обід, чи на зустріч десь у місті. Прецінь, міг мати різні справи. Але ж той самий чоловік, будучи нашим судженим, на кілька хвилин перед означеною годиною вижидав нас, і тоді ніякі справи не були важніші від побачення з нами!

Ах, ні, мусимо робити власне з таких справ «ужитки», бо ми кажемо собі: тільки не попускати занадто свобідно віжок, тільки не сходити добровільно з п’єдесталу, на який висадила нас уява колись закоханого (тепер, може, вже тільки «любить») чоловіка.

Зрештою, наша народна приповідка розв’язує цю справу куди краще: «На похиле дерево і кози скачуть».

ЧИ НАШІ СИНИ МОЖУТЬ БУТИ НАШИМИ ПОМІЧНИКАМИ?

Можна б на це питання відповісти питанням: чому, властиво, кожна духово й тілесно здорова жінка має тугу за дитиною? Власне: чому хочемо мати дітей? Очевидно, коли візьмемо під увагу і природне почуття, і національний обов’язок, ба навіть закон божий, то все останеться місця ще на одну причину: хочемо мати дитину, щоб був нам приятель на старі літа, загалом, щоб було для кого жити.

Тепер дальші висновки з цього питання: хто ліпший, сердечніший приятель для мами – донька чи син? Тут годі вже відповісти одній за всіх. Я особисто тої думки, що між ніким не може бути такого сердечного, такого щирого духовного зв’язку, як між донькою і мамою. Особливо між дорослою донькою і нестарою мамою.

Але що мають робити ті матері, що їм не хочуть родитися доньки?

Хіба виробляти своїх синів собі на приятелів. Але як? Ото ж і заковика. Над питанням цим ломили собі вже не раз голову письменники й педагоги.

Правда тільки та, що мало батьків є в дружбі з своїми синами, а ще менше матерів. І коли річ іде про голу правду, то винні в цьому таки самі матері. Те відокремлення, що з літами переходить у холодну відчуженість, вводить у взаємовідносини сама мама дуже скоро. Вона не лише не хоче мати зрозуміння для захоплення синка м’ячем чи забавою в «диких індіанів», але ще й власною рукою відсуває його від світу своїх захоплень: хлопчик не може мамі помогти в кухні при митті начиння (власне, будьмо вибачливі й поблажливі до цієї «помочі» нашого чотирьохлітнього приятеля), не може разом з мамою порядкувати в шафі, бо це «не хлоп’яча» робота. І якось так само від себе складається, що такий чотири- чи п’ятилітній приятель, випертий з круга маминих захоплень, шукає пристановища серед ровесників на вулиці.

Оставмо на боці (або на окрему тему), як мститься таке моральне безматеринство хлопців таки на самих матерях, а пригляньмося лише, яким тягарем у пізнішім родиннім співжитті буває для матерів, потім для жінок, той фальшивий розподіл на «мужські» й «жіночі» заінтересування й роботи.

Такий хлопчисько потрапить тижнями ходити з пообриваними ґудзиками чи розпоротою кишенею, бо це «жіноча робота» його обслужити. Так наставила його мама, коли він ще в фартушку бігав.

Пізніше може мама, як то кажуть, на ніс падати під тягарем домашньої праці (бувають такі тяжкі дні в домашній господарці), а синок буде сидіти з заложеними руками й ногами, з цигаркою в зубах, бо, по-перше, це не «мужська робота» – чищення підлоги чи викручування важких хідників у пранні; по-друге, його не привчено до цієї праці, а по-третє... йому в голові не може поміститися, що щось «подібне» можна від нього вимагати.

Тому треба в цьому напрямі нагинати галузку, поки ще дійсно молода. Просто вийти з заложення, що нема «мужської» й «жіночої» праці (до речі кажучи, найкращі кухарі й жіночі кравці все були мужчини), а є лише праця як така в інтересі всієї рідні, якої не можна звалити на одні мамині плечі, тому мусить мамі помогти і донька, і син, і навіть батько.

Це раз. По-друге, синам і чоловікові мусить стати ясно, що ніяка домашня поміч, навіть при кухні чи прання, не може бути приниженням їх гідності вже тим, що її виконує їх мама й дружина. Син повинен бути так вихований, щоб міг з гордістю сказати: «Всяку працю, що її виконує моя мама, не соромлюся і я робити».

Отже, замість заздрити матерям, що мають доньок-помічниць, стараймося в тім напрямі перевиховати своїх синів, а ролі обидвох вирівняються.

ТРОХИ БІЛЬШЕ БАЙДУЖОСТІ...

Воно добре, дуже добре, коли в домі кожна річ має своє місце, коли нічого до крихіточки не змарнується, коли господиня має на всьому своє чуйне око, коли все діється планово й обдумано.

Але хай це добре не приходить у залізний закон, бо тоді можна примінити приповідку про добро, що вилазить боком.

Маємо на думці ту хворобливу печаливість до всяких дрібниць, що її можна помітити в багатьох наших жінок.

Дійсно – хворобливу. Я бачила розумну, багату жінку, що заходилася слізьми на вигляд підгорілого крухого пляцка. (Ви знаєте, як ті всякі «крухі» тіста ласі на припалення). Над нею лебеділи дві доні: адже є масло ще, є сметана, є все потрібне. Можна другий пляцок замісити. Адже нічого не сталося.

Тоді мама підносила свої нещасні очі: як? Як нічого не сталося? А пляцок? Пляцок згорів, чи це нічого не значить?

І якось так сталося, що в три роки зовсім непередбачено помер чоловік тієї пані, а в рік потім син так нещасливо на леді зламав ногу, що назавжди остався трохи калікою...

Але, напевно, це не переконало її, що не варто проливати гірких сліз над пригорілим пляцком, коли стільки дійсних чорних нещасть чигає на людину.

Знала я теж і мужчину, батька двох дітей, який за те, що хлопчик переложив йому папери на бюрку, так збив ременем дитину, що мусили лікаря кликати, щоб заспокоїти вибух плачу в синка.

Безоглядне замилування до порядку? Можливо, але – аджеж той порядок менше вартісний від здоров’я дитини.

Знала теж жінок-господинь, що нагромаджували по своїх шухлядах всі недоноски, всякі