Ондржей Секора - Муравлик Ферда, Ондржей Секора

— знову злякався, а коли перед ним хтось визирнув з-під листка подорожника, коник геть наполохався.

Та й було ж чого лякатись! Той, хто визирнув, був увесь запорошений, з перев’язаною головою, одна рука в нього висіла на перев’язі, а другою він спирався на милицю. Коли незнайомий побачив, як наполохав коника, то винувато зашептав:

— Пардон, пробачте!

Хто це був, як ви гадаєте? Жук Торбинка. Він повертався з далеких країв, куди його тиждень тому на аркані затягла бабка. Ох і покалічився ж він під час цієї подорожі! Проте, як тільки жук дізнався, що опинився перед Фердою, він мерщій кинувся до коника.

— Ви хочете привчити коня до вершника? Та я ж знаю, як це робиться! Я бачив у кіно, як поводяться з такими скакунами!

І не встиг Муравлик заперечити, як Торбинка відкинув милицю і — стриб! — на коника. Та лиш відчув коник на своїй спині незвиклу вагу, як миттю став дибки й величезним стрибком переплигнув межу. В руці у Муравлика зостався тільки недоуздок, а за хвилину до нього підповз, щось белькочучи, жук Торбинка, який, зрозуміло, впав з коня.

— Хвилинку, прошу хвилинку, — гукав жук, — це помилка, кінь не зрозумів мене; я знову покажу вам, як на ньому їздити!

Але коник ніби крізь землю провалився. Муравлик розлютувався, мовчки відсунув з дороги жука Торбинку й подався додому. На очах у нього виступили сльози, а в хатинці він так наплакався, що аж заснув.

А вранці, коли Ферда прокинувся, коник стояв перед порогом і веселим іржанням вітав Муравлика.

— Мій любий, розумний конику! — скрикнув Муравлик і кинувся обнімати його.

ЯК ПАННА СОНЕЧКО ВЕСЬ ЧАС ВЕСЕЛИЛАСЯ, А НА МУРАВЛИКА НАВІТЬ І НЕ ГЛЯНУЛА

Тепер, звичайно, справи пішли на краще. Як тільки Муравлик побачив, що коник лащиться до нього, він почав запрягати його у візок. Ах, яке це було видовище!

Муравлик тримав віжки гордовито, ніби якийсь князь, а коник мчав, наче на перегонах. Мала комашня, звичайно, стрибала й чіплялася на візок ззаду, щоб Ферда не бачив. А він усе це бачив, проте, певна річ, мовчав.

«Нехай собі катаються, — думав він, — аби тільки під колеса не попали». А малеча тим часом не вгавала, хоч на колеса таки поглядала.

Одного разу, коли Муравлик отак прогулювався, над ним щось захурчало, закружляло, а потім сіло на камінь, сховало крильця під надкрилля й почало чепуритись.

Це була панна Сонечко. Муравлик завернув до неї, промчав понад самісіньким камінчиком, оглянувся, але панночка ніби й не бачила його, лише чомусь хихотіла.

Нарешті Муравлик не витримав:

— То як, ви вже спитали в матусі?

Але панночка не відповіла. Лише хихотіла собі: «Хи-хи-хи!» Муравлик запитав ще раз, та Сонечко хихикала далі.

Тоді Муравлик натягнув віжки, і коник зупинився так раптово, що аж копирснув ногами землю.

— То що, хотіли б ви сісти? — запитав Муравлик.

А панночка знову: «Хи-хи-хи!» Проте ніби ненароком зіскочила з камінця.

— Давно б так, — мовив Ферда, подав Сонечку руку й допоміг влізти на візок. Але панночка ані пари з уст і все тільки посміхалася. Муравлик ляснув батогом у повітрі, коник став дибки й помчав. Ох, то була їзда!

— Ану спробуйте самі! — запропонував Муравлик і простягнув віжки Сонечку. Панночка трохи злякалася й вирячила очі. Та як тільки відчула, що коник слухається віжок, перестала боятись і весело хльоскала батогом.

Коли вони знову зупинились біля каменя, Муравлик зійшов з візка й урочисто мовив:

— Сонечку, цей візок і цей коник — ваші. Хочете їх мати?

І що, ви гадаєте, відповіла йому панночка? Анічогісінько, тільки зайшлася знову: «Хи-хи-хи!» — підстьобнула коня й помчала, навіть не глянувши на Муравлика.

Муравлик стояв і чекав. Він думав, що Сонечко повернеться, зіскочить з візка й вигукне: «Мій хороший Муравлику, я люблю тебе за це», — і чмокне його в щоку. Або приїде й хоч погляне на нього привітно. Але панночка Сонечко так і не приїхала.

ПРО НАЙКРАЩІ ІГРАШКИ ДЛЯ МАЛЯТ

І знову Муравлик повернувся додому сумний, знову заснув у сльозах, а прокинувшись другого дня, побачив перед дверима не коника, а пана Цвіркуна, який гучно стукав у двері хатинки. Пан Цвіркун був не сам. З ним прийшла пані Козачиха Рум’янка.

Вона, бідолашна, вся зашарілася від сорому, а Цвіркун весь час її підбадьорював: «Та не соромтесь-бо, тіточко!»

Потім Цвіркун звернувся до Муравлика:

— Час уставати, пане майстре! Я приніс вам роботу, але біля неї, хлопче, доведеться вам поморочитись!

Муравлик миттю підхопився й вискочив на подвір’я. Цвіркун привітно поплескав його по плечі й пояснив:

— Розумієте, в пані Рум’янки повно-повнісінько дітей і ні копійки грошей. Та не соромтесь, прошу вас, тіточко! Отже, пане Муравлику, за роботу плачу я!

І Цвіркун дістав коробочку, повну, як стрюк гороху.

— Наробіть за це дітям цілу купу іграшок. Нехай собі бавляться. Ви, тіточко, біжіть по дітей, а ви, Муравлику, мерщій беріться до роботи!

Цвіркун знову привітно поплескав Муравлика по плечі й відійшов, задоволено погладжуючи себе по черевцю. А Козачиха, червона з радощів, полопотіла додому по дітей.

— Пане Муравлику, пане Муравлику! — загукав хтось несподівано за огорожею. Це був жук Торбинка, що вже видужав знову. Він чув усю розмову й тепер квапливо перелазив через тин.

— Вам потрібні робітники? Ось де будуть цяцьки, як лялечки! Я знаю двох ковалів — не майстри, а казка! Покликати їх? — гукав жук. Не встиг Муравлик відповісти, як з’явилися два ковалики й взялися до роботи. Торбинка метушився біля них, давав поради й вихвалявся, які іграшки та цяцьки він бачив у кіно.

Тим часом сімейка пані Рум’янки поспішала до чепурного Фердиного будиночка. Навколо, скільки сягає око, все зачервоніло, наче хтось полив землю кров’ю.

Перед козаченятами все навкруги кинулося врозтіч. Метушня збудила нічного метелика, що спав у траві. Мотиль, наче несамовитий, пурхнув угору й з переляку закружляв у повітрі. Над полем конюшини він зіткнувся з хрущем, і вони обидва попадали на землю.

Тим часом Ферда впорався з роботою. Ви б тільки побачили, що він намайстрував, — біля його будиночка