Ондржей Секора - Муравлик Ферда, Ондржей Секора

— жуком? Ай-ай-ай! Доведеться мені пояснити це вам. Коли пані жучиха захоче мати дітей, вона знесе спершу манюсінькі яєчка. Вони такі маленькі, що якби з них одразу народилися жучки, то тих жучків не було б навіть видно. Отож і говорити було б ні про що.

Але це не так! Насамперед народжуються черв’ячки, і ті черв’ячки їдять усе навколо доти, доки підростуть і зміцніють. Потім вони загортаються — одні в лялечки, інші до м’якої павутинки — і знову засинають.

Сплять, сплять, сплять, а коли прокидаються — лусь! — лялечка або павутиння тріскає, й звідти вилазить великий, дужий та гарний жук, який одразу ж летить у білий світ.

Отож усе відбувається точнісінько так, як із гусінню й метеликом!

А з жуком Торбинкою було так: його мати знесла яєчка в кору дерева. Та ось біда — другого дня прийшли лісоруби й зрубали те дерево. На тартаку розпиляли стовбур на дошки й відправили теслярам. Ті постругали дошки й припасували одну до одної, а з тієї дошки, в якій було яєчко жучихи, зробили перила балкона нового кінозалу.

А що ж було далі? З яєчка вилупився маленький черв’ячок, що зветься личинкою. Ця личинка гризла й гризла перила, аж поки її голова виткнулась з них назовні.

Що ж побачила личинка? Великий темний зал, у кінці залу освітлене полотно, а по полотні шкутильгав кумедний чоловічок. Внизу всі сміялись, мало не падали зо сміху. Що ж то був за фільм? Ну, звичайно, — про Чапліна.

Черв’ячкові це дуже сподобалось. Тому завжди перед початком сеансів він вистромляв голову з дірочки й дивився кожний фільм стільки разів, скільки його показували. Отож не дивуйтеся, що він усе знав напам’ять!

Коли ж для нього настала пора довгого сну, черв’ячок загорнувся в лялечку й спав доти, доки вона тріснула. Та з лялечки виліз уже не черв’ячок, а жук Торбинка. Розпростав крильця і — хур-р-р! — полетів у поле. А там Торбинка тільки й знав, що розповідав усім про те, що бачив у кіно.

І ось цей жук Торбинка нагодився Муравликові саме тоді, коли той витягував з будяків заплутаний шнур.

— Що це ви робите? — запитав Торбинка.— Чи, бува, не змія пускаєте?

— Який там змій! — відказує Муравлик. — Це я вчуся закидати аркан!

І, сказавши це, він трохи засоромився. Коли б ви бачили в цю мить жука Торбинку!

— Ах, аркан! То ви, друже, не вмієте його закидати й хотіли б навчитись? А я ж бо, паночку, надивився в кіно на тих ковбоїв, що ловлять диких коней! Ось гляньте лишень, як це треба робити!

І жук Торбинка підвівся навшпиньки, мов балерина:

— Спочатку аркан розкручують над головою, — пояснив він, мотаючи навколо себе рукою, ніби відганяючи мух, — а потім спритно кидають.

І жук усім тілом зробив ривок, ніби справді щось кинув, але ту ж мить заплутався ногами та руками й гепнув на траву.

— Ах, даруйте,— вибачився Торбинка.— Я покажу все як слід тільки з шнуром у руці!

Вони вимотали шнур із будяків, Торбинка зробив на кінці його петлю й розкрутив аркан над головою.

— Увага, кидаю!

Коли він кинув, то шнур одним кінцем хльоснув Муравлика, а другим жука Торбинку, і за мить обидва лежали сплутані в один клубок. Торбинка сидів верхи на Муравлику й кричав:

— Ах, пробачте, треба спробувати ще раз!

Коли жук знову розплутав аркан і замотав ним над головою, Муравлик відійшов далі. Цього разу аркан звився справді гарною петлею, і Торбинка вигукнув:

— Бачите он того кілочка попереду? Я його заарканю! — І він щосили кинув аркан.

Аркан, засвистівши, мелькнув у повітрі, але полетів не вперед, а назад. Зашморг зачепився за цегляний димар Муравликової хатки, і, коли жук Торбинка натягнув аркан, комин упав додолу. Цегла розтрощила драбину, приставлену до горища, й розбила горнятко з ягодами.

— Ах, пробачте, пробачте! — загукав Торбинка знову. — Спробуємо ще раз! Тепер я вже знаю, як треба кидати.

Він спокійно заходився розплутувати шнурок з руїн димаря, але так «обережно», що розбив при цьому ще й склянку з квіткою. Потім жук знову розкрутив аркан над головою.

— Ось погляньте, зараз я піймаю маргаритку!

Аркан свистів і сичав, кружляючи в нього над головою, поки жук хвацько вигукнув: «Р-раз!» — і жбурнув його високо в повітря.

Та знову оказія! Саме цю мить тут пролітала бабка. Вона попала головою в петлю, петля зашморгнулася в бабки на шиї, а шнур смикнувся так, що жук Торбинка впав на землю. І та бабка потягла його на аркані по траві й камінню.

Жук Торбинка горлав щосили: «Пробачте, пардон!» Та бабка не чула його й тягла далі.

— То он як орудувати арканом! — мовив до себе Муравлик. Він зробив собі новий аркан і до вечора спіймав-таки молодого коника.

ЯК ПРИРУЧАЮТЬ ДИКОГО КОНЯ, ЩОБ ВІН СТАВ СЛУХНЯНИМ

Це був гарний зелений коник з довгими вусами, з буйним блиском в очах. Копитами він кресав іскри на всі боки. Муравлик прив’язав коника біля хліва й цілу ніч будував для нього чудесну загороду.

Хоч Муравлик цілісіньку ніч не склепив очей, проте рано-вранці він мерщій кинувся шукати пашу коневі. Незабаром Ферда повернувся, зігнувшись під величезною в’язкою трави. Вгледівши його, коник знову почав кресати копитами. Та як тільки коник побачив, що Муравлик несе йому пашу, він радісно забив ногами й затріпотів крильцями. Так Муравлик почав старанно годувати свого коника, а після годівлі щоразу ніжно гладив його. Ох і апетит же був у того коника! Муравлик мало ноги не відбігав, гасаючи за пашею. Але його старання не пропали марно.

Незабаром Ферда помітив, що коник з кожним днем стає до нього чимраз прихильніший. Він уже дозволяв себе гладити не тільки по спині, але й по голові, а згодом примирився і з тим, що Муравлик надів йому недоуздок.

Нарешті Муравлик відважився вивести коника на прогулянку. Коник вистрибував, ноги під ним аж тремтіли, ніби напнені струни, він так і поривався бігти. Але скакун ще був дуже полохливий. Побачив блискучий камінець — злякався. Помітив білу пелюстку маргаритки — шарахнув убік. Натрапив на цвіт братків