Шиян Анатолій - Бусли летять до лісу, Шиян Анатолій

Знаєте. Я можу окунів... Чесне піонерське...

— Нічого мені не треба. А портрет матимеш.

— Може, ви на той бік хочете? До озера?.. Так сідайте в човен, я перевезу.

— Ні, на той бік не хочу. Ну розказуй, Грицько, як же ти поживаєш?

— Погано. Діла в мене плохі. То, бувало, дачників катаю, а тепер роз'їхались... Та й мені вже ось через три дні до школи йти.

Максимові хотілося розпитати в нього про сестру, та не знав, як підступити. Бідовий, розумний хлопець. Сяк-так його не піддуриш. Тому Максим дуже обережно повів розмову про сорочку."

— Вишиває... І я вам скажу...— Грицько хитрувато примружив очі, наморщив кирпатий ніс.— Лежу я на печі. Матері нема, а Галя вашу сорочку вишиває. Потім стала перед дзеркалом, приміряє, а очі в неї сумні-сумні. Я у неї й запитав: "Галю,— кажу,— за ким ти журишся?" То вона як підскочить до мене: "Це ти підглядаєш, негіднику?.." А я зовсім і не думав... Чесне піонерське... А вона мене з хати виштовхала.

По той бік Десни з'явилася жінка, гукаючи перевізника. Грицько, не закінчивши розповіді, скочив у човен, поплив, а Максим пішов собі понад берегом далі. Те, що він зараз почув, мимоволі його схвилювало. Не раз хотів побачитися з нею, та все не траплялось такої нагоди. Правда, був він у неї в хаті ще раз, коли односив копію портрета, але Галі тоді, на превеликий жаль, не застав дома. Передав портрет матері. Поставила вона його на столі, а сама очей не зводить з доньки.

— Скільки ж вам за роботу платити?

— Нічого... Це їй від мене... На згадку...

Захопившись малюванням, Максим не мав змоги бувати біля ріки. Купатися ходив лише увечері, коли вже на Десні й деснянських берегах горіли засвічені бакенщиком ліхтарі.

Три тижні не зустрічався з Галею. І зараз Грицькова розповідь зворушила Максима. Наче хто цілющої води влив йому в душу, окрилив її, сповнив щастям...

У берег плескались хвилі. Поривчастий вітер зривав з ліз і верб пожовкле листя, і його несла па собі вода за течією. Максим тільки перемерз добре і, не піймавши жодної рибини, пішов додому. Сів був працювати, а Галя так і стоїть у нього перед очима. Післязавтра Максим уже виїжджатиме до Києва, отож сьогодні треба конче побачитися з нею.

Вийшов з кімнати. В хатах уже горіли вогні. Біля сусідського двору грав гармоніст, танцювали дівчата, маячили в парубоцьких руках вогники цигарок. Один з юнаків, добре вибиваючи в бубон, час від часу підсвистував та вигукував: "Ех-ха! Піддай жару, піддай іще!"

Максим завернув у знайому вуличку. Назустріч йому йшло троє дівчат, співаючи пісню:

...Пригадай той вишневий садок, Де ми вперше зустрілись з тобою ..

Дівчата співали добре, але коли наблизились до Максима, несподівано замовкли. Одна з них, приглядаючись до нього, спитала:

— Це ти, Якове? — і, побачивши, що помилилась, удавано скрикнула: — Ой, якийсь дядько чужий!

Сміючись, вони побігли геть, а через деякий час Максим знову почув:

...Пригадай, твоя руса коса На колінах у мене лежала...

І знову пісня обірвалась.

— Галю, та куди ж ти йдеш від нас?

— Я вас дожену...

Максим обернувся, виразно почувши її голос, і тепер не зводив з неї очей. Вона у темній хустині, в темному жакеті. Ніколи б її не впізнав.

— Це ви, Максиме?

— Я— Добрий вечір, Галю,— привітався з нею.

— Ви, певне, до нас оце йдете? А я ще не закінчила вишивати... Завтра або позавтрьому сама вам принесу. Знаєте, дуже багато роботи було в колгоспі, то я забарилася з вишиванням. Іще хочу вам подякувати за портрет. Добра згадка у мене лишиться...

— І в мене теж...

Помовчали якусь хвилину, тоді Максим спитав;

— А куди це ви зібралися?

— До колбуду. Сьогодні там концерт. А ми йдемо вулицею, побачила я вас і думаю: ви чи не ви? Та аж повернулася оце перевірити.

— А вам дуже хочеться піти з подругами?

— Та ні... Вони можуть і самі. Дівчата-а-а!— гукнула до них Галя звучним і сильним голосом.— Не чекайте мене. Я потім прийду!..

Завернули у провулочок. Максим узяв Галю під руку.

— Ви пробачте мені,— почала вона хвилюючись.— Якось тоді вийшло все по-дурному... в хаті... І сама не знаю, що зі мною сталося. Ви не сердитесь на мене?

— А чого б я мав сердитись?

— Я давно хотіла з вами побачитись... хотіла сказати вам, щоб ви не думали про мене чогось поганого... бо там... біля озера... я сама не знаю, як воно трапилось...

— А ви шкодуєте?

— Не треба... Не треба згадувати! — якось особливо вимовила Галя.

— Чому не згадувати? Я ніколи не забуду того озера. Я навіть змалював його... Галю, знаєте що? Ходімо зі мною до Десни. Днів через два-три я виїжджаю звідси. Хтозна коли доведеться тут побувати знову. А біля річки прекрасно.

— Холодно там... А втім, ходімо.

Тиха ріка. Не хлюпочуть хвилі в берег. Прояснилось небо, горять у ньому зірки, і яскраво відбивається їхнє сяйво у воді. Маячать то тут, то там дороговказні ліхтарики. А глянеш у даль — ціла низка тих вогнів, розкиданих у тьмі, мерехтить, переливається...

Ма'ксим з Галею сидять у човні, припнутому до берега, дивляться на ріку.

— Виїжджаєте... так швидко...— промовляє Галя, і в голосі її відчувається журба.

— Пора... Два місяці минуло. Трохи відпочив і особливо попрацював тут добре. А післязавтра і вам треба до школи йти.

— Треба...— І, глянувши в далечінь, сказала: — Пароплав он, бачите?.. З Києва... Мабуть, "Молоков", а може, й "Котов-ський".

Максим теж подивився в той бік. Між надбережними ліхтарями, немов Волосожар, відсвічували рясні вогники, рухливі й далекі.

Над головою почулося тривожне курликання.

— Журавлі відлітають... Чуєте?

Обоє вдивлялись у зоряне небо, але нічого там не могли помітити, хоч журавлиний клекіт ставав усе виразнішим.

— Скоро й бусли відлетять у теплі краї,— промовила з сумом Галя.— А коли вони прилітатимуть, я згадуватиму вас.

Він ніжно гладив її руку, тримаючи в своїй руці, а повз них спокійно текла Десна, і здавалося, в її глибинах ще одне таке ж глибоке й безмежне небо сяяло мерехтливими зірками.

— Поїдете, і хто зна, чи згадаєте ви про мене. Якась там десятикласниця зустрілася біля Десни... Забудете... Правда ж, забудете? — І дивилась йому в очі, ждала, що відповість на ці слова.

— Ні, не забуду вас, Галю... ніколи...

Вогні пароплава ставали все виразнішими. Дивилися на ті вогні мовчки. Потім несподівано Максим запитав:

— Хто такий Яків?

— А син вашої сусідки, де ви дачу наймали. Він бухгалтером у колгоспі робить. Л зараз па курсах. Все вмовляє мене: "Закінчуй школу та поженимось з тобою". А я хочу вчитися. Я на той рік до Києва поїду. Мрію про університет. Максиме, гляньте...

— Бачу... Зірка скотилася.

Темнішою ставала ніч. Яскравіше світилися в небі зорі, і все яскравіше горіли вогні пасажирського пароплава, що наближався до невеликої наддеснянської пристані.

Вранці до двору під'їхала автомашина. Поклали в неї речі, картини, посуд, а тоді Максимова мати почала прощатися з хазяйкою.

— Бувайте здорові! Може, коли надумаєтесь знову до нашого села приїхати,— не минайте моєї хати. Я вам одведу світлицю — будете задоволені.

— Спасибі... За все спасибі.— І мати, перед тим як сісти в кабінку, спитала: — Може б, і ти, Максиме, зі мною поїхав?

— Ні, мамо. Я ж вам сказав — хочу востаннє оце зранку порибалити, а в Києві буду надвечір.

— Ну, то я тебе ждатиму.

Рушила машина, залишаючи на дорозі ялинковий слід від коліс, а Максим узяв свою вудочку й попрямував до річки.

У затоці жінки мочили коноплі, придушуючи їх кілками й камінцями, а ще далі, на піскуватому березі, якась молодиця прала білизну. Стояв біля неї хлопчик, у картузику, в довгій сорочці. Видно, змерз уже, та від матері не одходив ані на крок.

Ось і знайомі човни. Здається, зараз вийде з кущів Грицько й запитає: "Може, вас на той бік перевезти? В озері добрі ловляться окуні".

Та не видно вже Грицька біля річки. Мабуть, пішов до школи.

З заходу насувалася хмара. Темніла вода.

Біля пристані босоногі хлопчаки ловили вудками рибу. У кожного з них була добра в'язка верховодок, йоржів та окунчиків.

Максим одійшов собі далі, закинув гачок — і відразу клюнуло. Витягнув сріблясту верховодку. Дрібна риба бралася навдивовижу добре. За якусь годину Максим уже мав цілу в'язку. Пароплав чомусь запізнювався. Все чорнішою від хмари ставала вода. І хоч не видно було в небі блискавиць, не лунало громове рокотання, та відчувалось, що надходить злива. На сизому тлі неба яскраво вимальовувались руді копиці сіна. Змійка диких качок чи гусей, з'явившись хтозна-звідки, летіла назустріч тій хмарі.

— Квитки вже дають, квитки! — гукав; вибігши з пристані, хлопчик. Значить, незабаром має бути пароплав. Максим віддав свою вудку й рибу хлопцям і цим немало їх здивував.

Налетів буряний вітер, розбурхав річку, зашумів у лозах і деревах.

Повтікали від річки хлопчики, поховалися.

Зайшов до приміщення і Максим. Ставши біля вікна, проти якого росла молоденька верба, він стежив за Десною, за лозами.

Немилосердно, як і тоді, під час літньої грози, метав їх вітер, било їх косим дощем. Раптом між кущами майнула постать дівчини чи молодиці. Потім знову з'явилась на кілька секунд. Максима немовби хто в серце вдарив.

— Галя!..

Не вагаючись, він вибіг їй назустріч.

— От добре... А я думала, вже не застану,— говорила вона задихаючись.— Я додому... а хазяйка каже: "Нема... до пароплава..." Я сюди помчала, а воно дощ...

Жакет на ній — хоч викрути. На обличчі краплі води. З хустини тече.

— Ходімо до приміщення.

— Не хочу туди,— сказала Галя.— Станемо ось тут, під навісом.

Буря швидко вщухала.

По Десні, наближаючись до пристані, підпливав пароплав.

Дівчина вийняла з-під жакета зав'язану в хустину сорочку, що її тільки сьогодні закінчила вишивати.

Максим дістав з кишені гроші, бажаючи заплатити їй за труд, але зрозумів, що цього не слід робити.

— Не ображайте мене, Максиме. Я грошей все одно не візьму. Хай це буде вам від мене... на згадку...— В очах її світився жаль і смуток.— От поїдете зараз, і вже я вас не побачу... Може, і ніколи більше не побачимось... Щось мені серце віщує...— І, глянувши йому в обличчя, спитала: — Чи на те літо... приїдете до нас?

— Не знаю, Галю.

— От бачите... Недарма моє серце... А ви приїжджайте. У нас добре відпочивати. У нас пляж хороший і річка...

Причалив пароплав. Зійшли на нього по трапу всі пасажири, а Максим все ще стоїть з Галею на березі.

— Ей ви, молодята!—гукнув до них жартівливо начальник пристані.— Зараз будемо відчалювать.

Міцно потисли одне одному руки.

— Галю, будеш у Києві — заходь.