Шиян Анатолій - Бусли летять до лісу, Шиян Анатолій

Поблизу хати стояв хлівець. Хрюкав у ньому підсвинок, бродили по двору гусенята.

Грицько, поставивши біля ґанку весла, сказав:

— Зайдемо до хати.

Ввійшли. Крізь вікна пробивалося тьмяне світло. Чебрець та холодна м'ята, зірвані на лугу, сповняли хату приємними пахощами. Долівка, немов па зелені свята, була притрушена свіжою травою.

— Це сестра... Любить, щоб у хаті добре пахло. Чебрецю та м'яти понаносить — немає чим дихати.— І він розкрив вікно.— Вона, мабуть, на городі порається з матір'ю. Я її гукну.

Та гукать не довелося, бо через поріг переступила мати. Максим упізнав її. Це ж вона колись збирала в затоці черепашки.

— Драстуйте! — привіталась господиня до Максима і поставила на припічок чавунчик з картоплею.— Мабуть, сорочку принесли вишивати? Посидьте. Дочка до криниці пішла. Зараз повернеться. Вона в мене майстерниця. Колись і я вишивала... Та при каганці, та, бува, сидиш, сидиш вечорами, що вже й мережки не видно. Все в тебе перед очима зливається... А тепер от недобачаю. Правда, дочку навчила...

Грицько вибіг з хати, а мати, увімкнувши електричну лампочку, сіла край стола.

— Ходять до нас дачники. На тому тижні принесла одна платтячко дівчині вишити, потім сорочку... То я вже помагала. Воно в других є батько, є хазяїн, дбає про сім'ю, а нам самим треба заробляти. *

— А де ж ваш чоловік?

— Забито... Смертю героя поліг у цю війну... У сорок третьому році одержала чорнову... Зосталася з двома дітьми. Що робити? Куди йти? Та спасибі людям, допомогли на перший час. А тепер, я вам скажу, хоч і вдовою лишилась, а живу непогано. Маю на трудодні хліб і до хліба... маю город... є в мене поросятко, є птиця... Діти мої взимку до школи ходять. А закінчать десятирічку — поїдуть далі вчитися. Я темна була, неосвічена, а діти мої хай вчаться. Тепер широка їм дорога у світ. Ви теж, мабуть, науку пройшли?

— Я закінчив художній інститут... Два роки тому...

— Отож і дочка все клопочеться. "Оце,— каже,— на "відмінно" скінчу десятирічку, попрацюю літо в колгоспі, а на осінь поїду до Києва". Хоче теж вищу науку пройти. А я дивлюсь на неї та, вірите, іноді аж заплачу. Де ж це видано, щоб вдовині діти по таких школах училися. Ну, правда, діти в мене хороші, не жаліюсь, обоє відмінники, обоє роботящі.

Знадвору почувся голос Грицька:

— Іди швидше. Тебе дожидає дачник з Києва. Сорочку приніс вишивати.— І, влетівши до хати, повідомив: — Ось вона вже йде.

Зняв з голови кашкет, кинув на скриню.

Розчинились двері, і через поріг переступила з повним відром води Галя.

— Здрастуйте!..— привіталась і наче скам'яніла одразу. Стоїть біля порога, дивиться на Максима, слова не може вимовить...

— Що це ти, дочко, наче в гості прийшла?

Галя, поставивши відро не там, де треба, рвучко розчинила двері й вибігла з хати.

— Що з нею? — підвелася біля стола стривожена мати, глянула на Максима, але нічого не спитала, бо помітила, як він теж розгубився і чомусь почав одразу збиратися додому.

— Піду... Мабуть, не хоче мені Галя сорочки вишивати.

— Що значить не хоче? — Мати взяла з Максимових рук сорочку й, глянувши в очі гостеві, промовила: — Ще такого не було з нашою Галею... Втекла... А чого?

Грицько, спостерігаючи цю сцену, догадався, пащо Максим запитував у нього вдень: "Чи не переїжджала тут дівчина у вишиваній сорочці?" Значить, він зустрічався вже з Галею. Щось сталося між ними, а що саме — ніяк'не міг розгадати. Тільки очі в Грицька стали хитруватими. Стежив за матір'ю, за Максимом, але сам у розмову не втручався.

— Якщо Галя вишиє сорочку, ти мені, Грицько, принесеш. Добре? Я заплачу за роботу... хоч і зараз... Принесеш?

— А чого ж... принесу. Тільки гроші тоді й заплатите, коли робота буде зроблена. Так же, мамо?

— А так... Гроші наперед не беремо...

— Дивіться... Може, треба...

— Ні-ні, навіть не говоріть такого...— заперечила мати.— А сорочку вам вишиє... за це я ручусь... Вишиє добре, тоді й заплатите...

— Ну, бувайте здорові! — попрощався Максим, не глянувши господині в очі.

— Ходіть щасливо,— промовила мати, проводжаючи гостя. На подвір'ї Галі не було. Як поставила друге відро біля ганку — так і досі стоїть воно там.

Пішов Максим вуличкою, не оглядаючись.

Та хіба ж він думав, що оцей хлопчина Грицько — її рідний брат! Та коли б знав про це раніше, то записку б через нього передав, домовився про зустріч. А так все вийшло якось несподівано й незручно... "Не треба було їй втікати... Цією втечею видала себе перед матір'ю..."

І він уявляв собі ту хвилину, коли Галя повернеться додому і мати почне допитуватись у неї: "Чому з хати вибігла? І хто він такий, оцей дачник? І де ти з ним зустрічалася?"

...А Галя, опинившись у дворі, помчала через садок, через город до річки. І тільки там отямилась.

Перед очима в неї розляглося широке безкрає небо, що горіло, мов велетенська пожежа, засвічена умираючим сонцем, і марево те яскраво відбивалося в тихій заводі Десни.

— Ой, що ж я наробила?..

Слідом за нею ніхто не йшов. Ніхто не гукав її.

"Пішов він з хати чи й досі сидить? Може, чекають мене. Може, Грицько кликатиме. Нізащо в світі зараз не повернуся до хати... Ну що це сталося зі мною?"

Галя дивилась на той бік Десни, де темнувато зеленіли лози. Це ж там він уперше її поцілував...

— Що ж тепер буде? — вимовляла дівчина, наче сталося щось непоправно тяжке.— Хоч би він виїхав звідси швидше, щоб не бачитися більше з ним. Мати спитає: "Чому вибігла?.." Що я скажу їй?.. Ну що?

Галя йшла понад берегом. В ці хвилини хотілося бути самій. Вона повернеться додому, коли зовсім стемніє надворі. А спитає мати — скаже: "Мало тут тих дачників всяких... А вибігла тому..."

І не знаходилось пояснень для матері. Хіба знає мати, що

творилося в Галиній душі.'.. Та Галя й гадки не мала, щоб у їх-

ній хаті чекав на неї Максим, щоб він сорочку приніс їй виши-

вати. "А він теж зніяковів. І для нього, мабуть, ця зустріч була

несподіваною. Він щось хотів мені сказати, а я вибігла. І чого?

Ну, підійшла б до стола, взяла сорочку, поторгувалася гарнень-

ко за ціну — і нічого б не було. І мати не помітила б. Так тра-

питься ж отаке — втікати..." *

З вулички до Десни йшов чоловік у білій сорочці, в солом'янім брилі. Галя спинилась.

"Він... Максим. Не бачить мене... Не знає, що я тут". Стежила за ним. Ой як же хотілося їй в цю напружену хвилину, щоб він оглянувся, помітив її, підійшов до неї.

Та Максим не оглядався. Пішов і пішов собі понад берегом, а Галя, сівши на теплу землю, не зводила з нього очей.

Біла сорочка й солом'яний бриль зникли згодом у лозах.

Небо згасало.

На заході ще жевріли окремі хмарини, але вже засвічувались зорі, кумкали жаби, озивались під берегами деркачі, а Галя все сиділа біля Десни. Непомітно підійшла до неї мати.

— Я тебе в саду шукаю, а ти он куди заховалась.

— Не ховалась я, мамо...

Мати сіла поруч, глянула на річку, на небо, що тліло одсві-том вечірньої зорі.

— Тепло. Хороше. Як була я дівчиною та, бува, на серці тяжко, то виходила до Десни. Гарно тут...

Не питала в Галі, чого вона втекла, не розпитувала в неї про Максима, а нащось обняла дочку, хусткою вкрила, як маленьку, і замовкли обоє.

Щось підкочувалось до горла, щось душило дівочі груди, і, не в силі стримати себе, Галя, рвучко обійнявши матір, заридала.

Мати ніжно гладила її голову, стиха промовляючи:

— Я розумію тебе, Галю. Хіба я не була молодою? Хіба моє серце з каменю? Посидьмо. Бач, як тут тихо, красиво.

Повернулися додому, коли зовсім смеркло. Грицько вже дрімав, та як тільки мати, пораючись, вийшла на подвір'я, він хитрувато промовив:

— А я спочатку не второпав, нащо він допитувався в мене, чи перевозив я дівчину в вишиваній сорочці. А того й не до-, брав, що та дівчина — наша Галя.

Підійшла сестра, нап'яла йому на голову ковдру:

— Спи вже!

— Якби ти знала, хто він такий.

— А хто ж він? — удавано зацікавилась Галя.— Дачник.

— Художник — он хто!

— Та невже? Грицько аж підвівся.

— Чесне піонерське... Він мене змалював біля озера. Ти б тільки глянула, одразу б сказала: "Наш Грицько". Навіть вудлище кривулясте, і тс схоже. Хотів я в нього ту картину за рибу виміняти, ну він не погодився. Я спочатку думав, що він булгактер, а виходить — художник.

— Не булгактер, а треба казати бухгалтер,— зауважила Галя.

В хаті пахло чебрецем, свіжою травою. У вікна заглядали зорі, мерехтіли і скочувались в небі то тут, то там.

Минало літо. Жовтіли дерева. Рідше світило сонце. Роз'-їжджалися дачники, а Максим день у день продовжував роботу над ескізами до картини "Бусли летять до лісу".

Останніх три тижні він не випускав пензля з рук. З дому вирушав уранці, а повертався надвечір.

І тільки з його полотен дізнавалася мати, де провів цілісінький день її син: чи в колгоспному саду, чи на лузі, чи в лісі.

Вся кімната вже була заставлена різними ескізами та пейзажами. Отож зараз, побачивши, що Максим знову бере до рук палітру, мати не втрималась:

— Годі тобі малювати! Приїхав відпочити, а відпочинку не маєш. Ти б пішов рибу половив та посидів над річкою, подихав свіжим повітрям. Уже скоро будемо звідси вирушати, а ти, замість поправки, ще дужче схуд.

— Можна й відпочити трохи,— погодився Максим.— Справді, давно вже я не рибалив.

Подався до річки.

На всьому вже відчувалося дихання осені. Лози, як і верби, стояли, вкриті рясною жовтизною. Поруділа на горбах трава і зеленіла тільки там, де корінь сягав ґрунтової води. З заходу на схід пливли хмари, сірі, навальні. Коли-не-коли в їхній просвіт на короткий час визирало сонце і знову ховалося потім надовго.

Біля причалу самотньо стояли припнуті човни. В материній фуфайці бродив попід берегом чийсь хлопчик, визбируючи в корзину черепашки.

Вода в Десні стала сизувата, неспокійна...

А по той бік річки, де лягли озера та заливні луги, лунали постріли мисливців. Часом здіймалася в повітря зграйка сполоханих качок, перелітала через Десну й спускалася знову на замріяні озера.

Максим сидів з вудкою в руках.

Холодний вітер проймав усе тіло, владно нагадуючи про осінь. Не клювало.

Підійшов ближче до пристані.

Кілька човнів, припнутих ланцюжками, злегка погойдувались на воді, а поміж ними чувся плескіт і безперервне клекотіння хвиль.

Під кущем лози, прикривши босі ноги піджаком, щулився Грицько.

— Здоров! — привітався до нього Максим.— Чому в гості не заходиш?

— Я? — щиро здивувався хлопець.— Бував, заходив не раз, та спитаю, а вас все вдома немає, то я і йду собі.— Грицько підвівся з землі і серйозно сказав: — А знаєте, до нас тепер з усієї вулиці ходять люди та допитуються: "Хто це так ловко Галю змалював?" Шкода, що немає мого портрета.

— І твій буде! — пообіцяв художник.

— Правда? — І очі в хлопця заіскрилися радістю.— А я вам за це...