Шиян Анатолій - Бусли летять до лісу, Шиян Анатолій

Він сидить над річкою, у білій косоворотці, солом'янім брилі, парусинових штанях, закачаних по коліна. В тихій воді відбивається лозяне вудлище, видно кропивку. Та й густа ж вона, та й рясна, а між нею то зграйкою пропливуть краснопірки, то блисне срібляста верховодка або вирине з густого сплетіння водоростей молоденька щучка і на якийсь час замре у прозорій воді, добре видима — хоч рукою її бери. Але досить поворухнутись, як вона шугає в глибінь, і через мить біля куща аїру немовби хто бризкає на поверхню — так рясно й багато скидається там мальків, сполоханих чи оцією щучкою, чи, може, й окунем.

А над стеблиною вже тремтить сітчастими крилами темно-синя й блискуча в сяйві сонця бабка!

Над річкою лягає потужний гудок пароплава. Рибалка помічає лише краєчок труби, що, здається, пливе по сіножаті.

То заступлять її лози, то заховається вона у вербах, то знову з'явиться через хвилину, щоб зникнути потім у густій надбережній зелені.

Із-за лугу випливає, нарешті, двоповерховий пароплав "Мо-локов". Піщаною косою біжать сюди троє дівчат.

Вони спиняються біля спортивної ажурної вишки, кладуть просто на пісок свої плаття, лишаючись у купальних костюмах. Легко, звично й швидко піднімаються по східцях, і перша з них, що в багряній косинці, стає на самий край площадки, зорить на річку, жде чогось...

На тлі блакитного неба чітко вирізьблюється струнка постать. Щедро обдає її своїм сяйвом літнє сонце, немовби й воно задивилося з високого неба на дівочу красу, голубить і ніжить її теплим промінням...

Смикається поплавець, та рибалка не помічає кльову. Його увагу приковує до себе молода фізкультурниця.

Вигинається дівочий стан, напружуючи м'язи ніг. Ривок — і ось уже вона, розгорнувши руки, мов крила, ластівкою падає до теплої води. Летять бризки. На кілька секунд дівчина зникає в голубій Десні, а потім, виринувши, кричить до подруг:

— Та чого ж ви стоїте? Стрибайте...

"Ще під пароплав потрапить",— думає рибалка, не зводячи з неї очей.

Над Десною лягає протяжний застережливий гудок. Дівчина пробує вже завернути назад, але швидка течія односить її все далі від берега.

— Пропаде... по-дурному може загинути.

Рибалка стежить за косинкою, що червоніє на воді, а з пароплава знову і знову лунають застережливі протяжні гудки.

— Галю! — скрикує одна з подруг.— Та куди ж тебе понесло? До берега завертай.

Але дівчина зникає під водою... "І чия ж це вона, отака завзята?"

Галя виринула осторонь пароплава, і її сильне, загартоване спортом тіло підхопила на теплий гребінь висока хвиля.

— Ой дівчино,— зауважив рибалка,— хіба ж можна бути такою... відчайдушною?..

Здивовано глянула на нього, і в чорних очах її засвітилися веселі іскорки.

— А ви що?.. Може, гадали, під пароплав потраплю?

— Недовго й потрапити...

— Та я виросла біля цієї річки... Я, коли хочете знати, по плаванню... місцевий чемпіон!..— вигукнула жартівливо дівчина й попливла собі далі. А рибалка мимоволі стежив за нею, милуючись її спортивною майстерністю. Вона то поринала під воду, то лягала на спину, розкинувши руки, то плескалась у хвилях, мов качка, не відчуваючи втоми.

Рибалка ж змінив наживку, та все одно не клювало. "Доведеться, мабуть, прийти сюди надвечір. На заході сонця риба береться краще". Зібрався був змотувати вудку, коли це позаду хтось дзвінким, але насмішкуватим голосом спитав:

— А що, дядьку, ловиться риба?

Обернувся. Перед ним засмагла, як циганка, стояла Галя. Віяло від неї молодою силою, здоров'ям і красою. Поруч неї такі ж загорілі подруги з цікавістю дивились на рибалку.

Галя витягла з води шпагат, що на ньому було нанизано дві манюсіньких краснопірки, верховодка і йоржик.

— Оце стільки? Що ж це ви, дядьку, хіба не вмієте ловити? Та тут не те що на юшку — кошеня цією рибою не нагодуєш.

— А чому ти мене дядьком звеш? Хіба я старий?

Галя, тримаючи в руках в'язочку, глянула рибалці в очі.

Нічого не відповіла. Тільки відчув, як од того погляду наче сонячним промінням обдало йому душу, і він подумав: "Вона... Іншої годі й шукати... Прекрасний буде образ". А вголос сказав:

— Який же я для тебе дядько? Я просто... Максим.

— Це ви до нас у Літки на дачу приїхали?

— На дачу, і працюватиму тут.

Не розпитувала нічого більше, поклала в'язочку на місце, звернулася до подруг:

— Попливемо, дівчата? Захлюпотіла під ногами у них вода.

— Треба не тут рибалити. В озерах добре риб^іовиться! — гукнула Галя вже з річки, і попливли всі троє на той бік, де великим горбом лиснів під сонцем чистий пісок.

Максим обгорнув свою рибу травою, поклав до кишені та й рушив обідати. У лозах зустрілася йому ціла юрба хлопчиків. Один з них, оглянувши Максима та його вудки, лукаво запитав:

— Дядьку, а де ж ваша риба?

— У Десні плаває.

— Там риба є,— значуще проказав хлопчик і, шморгнувши носом, гукнув: — Ану дивіться, хлопці, то ж буксир пливе? — І юрбу підлітків наче хвилею змило — так швидко помчали до річки.

Через кілька хвилин рибалка був уже біля ґанку.

— А де ж твій улов, Максиме? — запитала в нього мати.— Ото просидів стільки годин і нічого не піймав?

— Та ні, піймав ось тут кілька штук.

— На юшку чи й вистачить. Що ж воно, не клює?

— Не клює. Обід уже зварили? Голодний як вовк...

По обіді Максим узяв ковдру, вибрав у кінці городу затишне місце під вербами, ліг. Дивився в небо. Воно синє-синє.

У вишині в'ються ластівки. Злегка над ним погойдуються віти верби. Думав про Галю.

"Ловка дівчина, смілива, такою й мушу її відобразити. Особливо гарні в неї очі: карі, навіть чорні. І такі вони глибокі, променисті... Коли б тільки погодилась. Я все їй поясню... Вона зрозуміє..."

Легенький вітер обвівав йому обличчя, і оця вітряна прохолода була приємною, як і невгамовний шепіт листя над головою, що мимоволі його заколисував...

Непомітно надійшов сон.

Прокинувся Максим надвечір. Узяв мило, рушник, пішов до річки купатися.

Дорогою Максим зустрів хлопчика років тринадцяти, що ніс на плечі весла. На ньому полотняна сорочка, сірі приношені штани. З-під старого кашкета визирають пасмочка вигорілого під сонцем волосся, а очі веселі, іскристі...

Максимові хлопець сподобався, і він, зупинивши його, спитав:

— Як тебе звати?

— Грицько.

— А де ж це ти був?

— Хіба не бачите? На річці... Дачників катав...

— І часто їх катаєш?

— Та щодня.— Хлопець переклав весла на ліве плече й несподівано попросив: —Дядьку, дайте закурити.

— А хіба ти куриш? Ти ж іще малий.

Грицько підбив угору козирок старенького картуза, сміливо глянув па Максима.

— Малий... А як гроші заробляти, так не малий. Я матері вже віддав сімдесят п'ять рублів... та сестра просить: "Грицько, дай на квиток у кіно". Я ж не відмовляю.

— У тебе й сестра є? — охоче розпитував його Максим. Хлопець починав йому подобатися більше.— А твоя сестра, може, в колгоспі робить?

— У вишивальній майстерні — он де вона робить, а взагалі вона скоро буде вчителька. В десятий клас цієї зими ходитиме. Треба їй на книжки, на зошити... Хто дасть? Я дам, бо в мене завжди тепер свіжа копійка крутиться. А ви кажете — малий. Я сьогодні аж сім карбованців заробив у дачників.— І він сплюнув на пісок.— Ех, оце б закурити, та ви, мабуть, некурящий. Ну, я сюди піду, а то вдома ще по хазяйству треба поратись.— І він завернув у лозняк. Якийсь час ^було видно весла, що немовби пливли над лозами, але скоро й вони зникли з очей.

Максим пішов понад берегом до піскуватої коси, де він зав-жди любив купатися.

Дачників уже не було. З кошиком в руках ходила край берега жінка.

— Що то ви там шукаєте?

— Черепашки.

— Здаєте на ґудзики?

— Ні, варимо свиням. Ото в чавун накладеш та окропом обдаси їх гарненько — так і порозкриваються. Добра їжа для свиней. Від черепашок вони й ростуть швидше, і сала набираються.

Жінка пішла собі далі, а Максим, минувши затоку, спинився біля річки. Ще багряно горів захід. Вдивлявся в нього, щоб запам'ятати оцю красу. Над самим обрієм було рожеве-рожеве небо, а по ньому наче хто розтрусив пелюстки з соняшника. А ще вище довгими смугами лягли хмарніш з багряним низом і димчастим верхом, а поміж ними, немов крізь віконця, світилося цятками ніжне, прозоре, яскраво-голубс небо.

Максим вдивлявся в оце сплетіння хмар, помічав, як поволі змінювався їхній колір, як попелясті хмарини перетворювалися на фіалкові. Поступово згасала зоря, і так само поступово мінилися й гасли відсвіти у воді.

Ось по тихій річці підплив бакенщик до дерев'яного поплавка, закріпив на ньому ліхтар, засвітив його, поплив собі далі.

Заколивався вогник, відбиваючись у воді, потім іще один, а там іще. Глянеш у далечінь — наче хто розсипає вогняне намисто,— так ті вогники мерехтять у вечірніх сутінках.

По той бік річки стояли дві жінки, просили перевозу. Не поспішаючи, відчалив до них човен. Було чути, як падали з весла краплини. У житах співали перепели, кумкали озерні жаби. Лягали над рікою тужливі крики чайок. Ось промчала одна з них над головою в Максима і каменем упала поблизу берега. А коли знялася знову в повітря, на фоні рожевого неба було помітно в її носику рибинку.

Максим, роздягнувшись, кинувся в воду. Вода була тепліша, ніж удень. На сході ще жевріло небо, але вже засвічувалися в ньому поодинокі зорі.

Після купання Максим сів на березі, залюбки слухав перепелів, що виспівували по той бік річки в хлібах; часом впліталися в ті співи деркачі або лунав різкий чаїний крик і завмирав десь у дальніх лозах.

Із-за сільських садів підводився багряний, як красоля, місяць, і займалась, рум'янилась під ним у затоці вода.

Максим пішов від Десни. Приємно пахли лози, чіпляючись гілочками за сорочку. Та ось раптом з кущів з'явилася дівчина в косинці. Пізнав її, привітався:

— Добрий вечір, Галю!

Спинилась, дивиться в обличчя, осяяне місяцем.

— А, це ви? Рибалка...— засміялась, побігла в кущі — і нема її.

Чи оця несподівана зустріч, чи сміх дзвінкий, чи короткий блиск її здивованих очей мимоволі збунтував Максима. Немов зачарований, стояв він, дивлячись у той бік, куди зникла Галя.

"Як га зірка вечірня... Скотилася — й нема. Куди ж це вона? Невже купатися при місяці? А може, на побачення до когось поспішає?"

Постояв іще якийсь час, прислухаЕОчись, чи не гомонить де парубоцький голос, чи не шелестить лоза від поквапної* дівочої ходи.