Шиян Анатолій - Бусли летять до лісу, Шиян Анатолій

Але, як на зло, зачепився гачок. Почав смикати вудлище — нічогісінько.

А хмари вже навалою сунуть над озером. А вітер шумить у вербах, ламає з них дрібне гілля.

Лунають десь поблизу дівочі голоси, сміх, крики:

— Сховаймось, дівчата, під вербами!

— Бачиш, яка хмара надходить. Біжімо до переправи!

—

— Не встигнете!..

Сміх і жарти чути вже далі. Та ось із зеленої лози до озера несподівано виходить Галя.

— Ви... тут?

На ній вишивана сорочка, темна спідничка. Галя, розчерво-ніла й рум'яна від бігу, не сподівалася зустріти тут Максима і зараз не знала, що їй робити. Чи доганяти подруг, чи залишитися і перестояти зливу під вербою.

— Ми оце на сіножаті копиці клали, а воно, бачте, яке надходить.

Насувалась сиза, густа й грізна хмара, захопивши собою увесь виднокруг. Спалахували блискавиці, а грім рокотав з такою силою, наче рушились кам'яні гори.

— У мене гачок зачепився, і ніяк його не одірву. Галя засміялась.

— А навіщо ж його одривати? — Підійшла до Максима.— Ану, давайте мені.

Засмаглі руки почали вертіти вудлищем, намотуючи на нього льоску. Максим мовчки стежив за нею. Ось уже край вудлища над лататтям, ось занурюється в воду, і Галя легко і просто відчеплює з глибини гачок.

— Отак це треба робити,— глянула в очі і чомусь зніяковіла сама.

— Дякую,— промовив Максим, стежачи за дівчиною.

— Сьогодні піймали що-небудь чи як тоді... на річці?..

— Чи піймав? — Максим вийняв з води в'язку риби.— А тепер буде що давати кошеняті?

— Не забули? — посміхнулася Галя, згадавши колишній жарт.

— Не забув.

Мигнула блискавиця, ударив грім.

— Ой, треба ховатися від дощу.

— А може, такий вітер хмари розжене?

Над озером пролетіли бусли — двоє, потім іще двоє, потім великим табунцем.

— Бачите?

— Бачу.

— Бусли летять до лісу — значить, буде дощ, добрий буде дощ,— сказала впевнено Галя.— Та й багато ж їх... Мабуть, з усього лугу зібралися.

Зроду не бачив Максим такого явища, тому він з особливою пожадливістю стежив за польотом птахів, намагаючись запам'ятати все до найдрібніших деталей, щоб відтворити колись оце, бачене ним, на полотні.

Розгорнувши крила й не змахуючи ними, бусли летять, підхоплені лише буряним вітром, що жене їх потужною силою до темної смуги Броварських лісів.

Верба росла на горбику. Звідси добре було видно луг, де нещодавно колгоспниці гребли сіно. Виділялися дальні лози, що їх метав на всі боки вітер. А над ними розляглося небо.

Бунтувалися в ньому хмари, перекриваючи одна одну,— то жовтуваті, то білі, як сніг, то, як попіл, сизі, вони закривали обрій, насувалися на річку, на озера. І вода в них ставала бурхливою.

— Знову бусли... Бачите?

Бусли летіли стороною. Бусли пролітали над головами, і зачарований Максим не зводив з них очей.

— Цього забути ніколи не можна...

Знову спалахувала, розрізала навпіл небо сліпуча блискавиця. Знов ударив грім.

— Станемо під вербу.

— І чого я не побігла з дівчатами? Вони, мабуть, встигли вже переправитись на той бік і сидять собі на пристані.

— А ви що... Ви, може, боїтесь зі мною залишатись? — спитав Максим, пильно глянувши дівчині в очі. Не витримала того погляду, схилила голову.

— Не вас... грози боюся. У нашому селі колись дівчину забило блискавицею.

— А я люблю... Бурю отаку люблю, грім. Ви тільки погляньте, яка краса! Яке небо... А лози... Що з ними робить вітер... Ні, такого, мабуть, і не побачиш більше...

— А може, мені побігти до переправи? Може, ще встигну? — І зрозуміла сама, що час уже прогаяно і тепер пізно тікати від дощу.

Падають перші краплини. Не летять більше до лісу бусли. Тільки хтозна-звідки взялися ластівки, в'ються в небі, розсікають крильми повітря.

— Намочить нас,— промовила Галя, тулячись спиною до верби.

Максим не чує її слів, не помічає її тривоги, захоплений надзвичайною картиною бурі, що її він мусить запам'ятати до най-дрібніших деталей.

А вже, мов прибій, шумить, наближається злива. Галя напинає над головою піджак, що його дала Максимові вранці мати, виряджаючи до річки.

— Я за один кінець, а ви, Максиме, за другий тримайтеся...

Озеро наче закипіло відразу під дощем. Глухо лопотіли крап-

лі об широке латаття. А вітер метав лози, ламав на вербах

гілля... 4

— Страшно,— промовила Галя.

Взяв її за руку, глянув в очі і не зміг одірвати погляду. В голові роїлись думки... "Запам'ятати цей вираз... запам'ятати..."

— Що ви так придивляєтесь до мене?

— Ніколи... не забуду...

—

Вона відвела очі, а він знову потім дивився на луг, де стояли копиці сіна, де виблискували, омиті першими краплями дощу, зелені лози, що їм ні на хвилину не давав спокою вітер, і здавалося — не гілля то гойдалось, а хтозна-звідки налетів морський прибій, бушує й гонить зеленаві хвилі аж до сизої Десни.

Максим відчув гаряче дівоче плече. Опам'ятався й несподівано запитав у неї:

— Галю, а ви... думали про мене? Схиливши голову, вона тихо промовила:

— Нащо це вам знати?

— А так... Може, тому, що я думав про пас.

— Ви? — здивовано перепитала і зашарілася ще дужче.— Ви, мабуть, жартуєте, смієтеся з мене?

— Чого ж сміятися? Правду кажу. Ударив грім.

І знову Галя, мов дитя, притислася на мить до Максима...

— Пробачте...

— Чого ж, можна,— поклав свою руку їй на плече.— Галю! — промовив до неї стиха.— Цієї зустрічі з тобою ніколи в житті не забуду.

Наче крила пташині, підвелись її темні брови, а очі засвітились потайною, не розкритою до кінця радістю й безмірним щастям.

— Скажіть... нащо ви запитували, чи думала про вас... Нащо?

В цю хвилину вона була прекрасна, і він дививсь на неї, не в змозі одірвати своїх очей, відчуваючи, як гаряча кров розливається по всьому тілу, туманить голову, збуджує в ньому пристрасне бажання обійняти її, поцілувати в оці повні вишневі губи...

І він обійняв її. Не пручалась. Дівочі губи потяглися до його губів...

На обличчя її падали краплі з віт, шумів дощ, шуміла над ними верба.

Несподівано вирвалась з обіймів, побігла...

— Галю! Галю!

Не оберталась, тільки майнула між лозами її біла вишивана сорочка.

"Втекла... Це я винен, я! Нащо було таке робити. Образилась чи злякалася? Злякалась..."

Побіг доганяти, але Галя наче крізь землю провалилась. Даремно він гукав її, даремно оглядав навколишні кущі.

Ніде її не було.

Злива швидко вщухала. Світлішало небо.

Не чекаючи, поки розгодиниться зовсім, Максим узяв недо-кінчений пейзаж, наловлену рибу та й пішов навпростець до переправи.

371 13*

З-за хмар визирнуло сонце, заблищали умиті трави, кущі, лози, дерева. Над піскуватими берегами починала здійматися пара. По той бік річки біля човна сидів Грицько. Не чекаючи, поки його гукнуть, він одчалив від берега.

— Добре вас намочило,— сказав Грицько, оглядаючи Максимову одежу.— Я на пристані заховався, а тут колгоспниці мене гукають. Перевіз дівчат — жінки кличуть. І їх перевіз. А тоді дощ як уперіщить — ледве встиг до пристані добігти.

— Спасибі тобі за вудку...

— Нема за що дякувати.

— А ти, Грицько, не помітив... Чи переїжджала тут... дівчина у вишиваній сорочці?

Хлопець байдуже відповів:

— Тут їх багато переїжджало у вишиваних сорочках. Сідайте.— Попливли. Грицько, оцінюючи в'язку з рибою, сказав:— Оце буде що їсти. Окунць добрі. А малого йоржика треба було б назад у воду пустити — хай би підростав.

Над річкою літали чайки. Понад берегом з вудками вже стояли хлопчики, та Максим не звертав на них уваги, бо думав він у цю хвилину про Галю.

"Не могла ж вона переправитись. У таку зливу хто б же її перевозив?"

Та протилежний берег був порожнім. Ніхто не виходив з ліз, ніхто не прямував до переправи.

"А може, вона десь там залишилася і просушує одежу?"

Човен вдарився носом у пісок. Подякувавши за перевіз, Максим пішов собі берегом. Виблискували лози. На подзьобаному дощем піску залишалися відбитки його босих ніг.

Зустрілися дачниці, що простували на пляж. Одна з них, позираючи на рибу, спитала:

— Де це ви купили?

— Ніде не купив — сам наловив,— відповів неохоче.

А за кілька хвилин він уже йшов стежкою через город. З докором зустріла його на ґанку мати:

— І риба того не варта, як оце ти промок увесь біля річки.

— Нічого, висохне. Зате риби наловив. Добра буде юшка.

— Тут і на юшку вистачить... і на смаження... Мерщій же переодягайся та сідай обідати. А то, бач, аж очі позападали.

— Чому б їм позападати? Таке, мамо, скажете.

Минув день. Надходив теплий літній вечір. Із-за Десни поверталася череда, здіймаючи пахучий пил з дороги.

Пройшли повз двір сільські хлопчики з саморобними вудками. Кожен ніс добру в'язку риби. Потім з провулочка з'явився Грицько з веслами на плечах. Побачивши на ґанкові Максима, спинився.

— А я й не знав, що ви тут живете.

— Заходь у гості, добру книжку дам почитати. Хлопець поставив весла.

Загорілися очі цікавістю.

— Ану покажіть. Тільки як про Робінзона, так я вже читав. І Жюль Верна перечитав, і Гайдара. У нас добра шкільна бібліотека. А потім ще колгоспна є. Там теж дуже багато книг.

— Я тобі дам... знаєш яку? Я тобі дам твори Васильченка.

— Ну, давайте, подивлюся.

А коли взяв книжку, несподівано запитав:

— Ви не боїтеся?

— Чого?

— А я от візьму та й не поверну її вам.

— Повернеш. Я тебе розшукаю. Ти хлопець на селі помітний.

Така оцінка сподобалась Грицькові.

Він обережно поклав томик під руку, взяв весла па плече.

— Почитаю з хлопцями біля пристані, почитаю й рибалкам на дозвіллі. Вони люблять слухати.

Він одійшов кілька кроків, потім, згадавши щось, повернувся назад.

— Колись ви питали в мене, щоб сорочку вишити. Хочете, то ходіть зараз до моєї сестри. Не пошкодуєте. Добре вам зробить. Я її попрошу, і вона для мене постарається.

З хати вийшла Максимова мати, оглянула хлопця.

— А чий же це молодець?

— Це Грицько — мій приятель. Запрошує до себе. Сестра в нього вишивальниця.

— Що ж, піди домовся з нею.

— Піду.

Через якийсь час Грицько з Максимом завернули у вузеньку й тиху вуличку. Позвисало над нею гілля вишень, шовковиць, слив. З річки поверталася качка з каченятами. Мукало посеред дороги теля, припнуте на вірьовці до кілочка.

— Оце ось і наша хата.

Над хатою широко розкинула своє гілля стара тополя. А перед вікнами буйно цвіли рожі, багряними кущами горіла красоля, звивались на тичинах кручені паничі, жовтіли чорнобривці... І кожна квітка, здавалося, хотіла зазирнути до хати, хизуючись перед шибкою своєю красою: "А подивіться, мовляв, яка я гарна".