Юля Пилипенко - Руденька

дивно дивився на мене… він… Якби я навіть знала тоді, до чого призведе це «він так дивно дивився на мене», я б усе одно сіла і до цього автобуса, і до цього літака…

Я розплющую очі… як завжди, в літаку я спала. Дніпропетровськ. Ось він. О!.. сонечко світить… гадаю, вже й це заслуговує на подяку. Можна відстебнути ремінь, зробити вдих або видих, можна навіть кому-небудь потелефонувати. От тільки кому мені хотілося б зараз телефонувати? Нікому. А навіть якби й було кому, то що я скажу? «Алло, привіт… так… Москва мені дуже сподобалась… вона мене вбила і зжерла… ну, аякже, все чудово…» Єдина людина, з якою хочеться зараз говорити, мене зустрічає, а батьки – це святе… їм я, звісно, подзвоню. Втім, за два тижні моєї відсутності в цьому аеропорту нічого не змінилося: черговий автобус, який везе нас до терміналу… чужі погляди, стандартні розмови, набридлі мелодії made by Nokia, Vertu і iPhone. Я виходжу з автобуса, не поспішаю до терміналу і знов відчуваю на собі чийсь погляд… Ну, певно ж, це він… той чоловік у чорному… від його погляду мені стає ще гірше, ніж було до цього: чомусь виникло бажання дістати окуляри-краплі від «Ray Ban» – сховати за ними вії, що давно вже забули про туш. Ось воно… паспортний контроль… моє втомлене «добрий день» і… «У вас проблеми». Те, що у мене проблеми, я знала і без цього пиндючного персонажа, що засів у будці на українському паспортному контролі для UA CITIZENS.

– А як ви здогадалися, що в мене проблеми? – поцікавилась я з легкою іронією.

– Проблеми з вашим паспортом, – відповів усевладний прикордонник.

– Якраз це не проблема. Мене вже попередили в Росії, сказали, що потрібно вклеїти нове фото, адже мені стукнуло двадцять п’ять. Саме це я й зроблю одразу, як потраплю додому.

– Ні, дівчино, ви не розумієте… я не можу вас впустити до України… і у вас дійсно проблеми… тож відійдімо поговоримо… – І він усміхнувся мені тією знаменитою загадковою посмішкою, на яку здатні тільки українські прикордонники.

– Послухайте, я дуже втомилася… смертельно хочу спати… будь ласка, давайте зараз таки й закінчимо цю історію. Ви пропускаєте мене «додому», я щиро вам дякую і мило всміхаюся, ми не затримуємо чергу… і всі з того задоволені.

– Юліє Олександрівно, я навіть не знаю, громадянкою якої країни ви є… Росії чи України… я не розумію, як вас могли випустити з України з вашим недійсним паспортом… Це неможливо.

– У мене залишився старий посадочний… і квиток… Ви можете самі переконатися, що я вилетіла з України чотирнадцятого жовтня, а сьогодні я повертаюся з Москви в Дніпр. А ще ви могли б легко перевірити, що в мене є закордонний паспорт – він зараз у Києві, в німецькому посольстві.

– Я прошу вас відійти убік і почекати. Мені потрібно подумати, що з вами робити. Я мушу все перевірити і порадитися з колегами.

Я відійшла. Всі пасажири дивилися на мене: чоловіки – певною мірою співчуваючи, жінки – з ледь помітною зловтіхою. Чоловік у чорному заповнював якісь папірці, і його чомусь радо привітав прикордонник – той самий, що вирішив позбавити мене душещемної зустрічі з Батьківщиною. Я кинула на підлогу свій «Луї Віттон» з ноутбуком, притулилася до стіни і чекала, сподіваючись на диво. Раптом, як гриби після дощу, один по одному почали з’являтися «інші» прикордонники. Мусила кожному переповідати одне й те саме. Хтось цікавився, де я працюю, хтось канючив у мене знижку до нічного клубу «Opera», хтось посміхався – вони прилипли до мене, мов мокре листя восени. А я не люблю мокре осіннє листя: воно завдає мені жалю. Терпець мені урвався після того, як один з них вирвав з моїх рук паспорт і сказав: «Ось… вважай, що ти прилетіла… без паспорта… читай!» При цьому розгорнув мій паспорт на якійсь сторінці, тицьнувши своїм по-українськи пухким пальцем у дрібний текст. Я, навіть не глянувши на нього, сказала: «Ну, прочитала, і що далі?» «А далі… дзвони тим, хто тебе зустрічає, і кажи, щоб не поспішали». Це було все. Крапка.

– Гаразд! Отже, панове, шоу закінчено. Мені потрібен ваш начальник і всі ваші співробітники. Я вдивлятимуся в обличчя кожного, аж поки не згадаю, хто саме з вас десять днів тому випустив мене з моїм «недійсним» паспортом за межі України. Це що виходить? Що достатньо мати обличчя і довгі ноги, щоб незаконно покинути територію України? А як же безпека? Ви мусите нести відповідальність за такі проступки. Ви стверджуєте, що не знаєте, хто я, а мій паспорт не є підтвердженням моєї особи. Мої посвідчення водія, техпаспорт і кредитки викликають лише загадковий блиск у ваших очах. Але я прилетіла з Москви, і в моїх кишенях так само свище вітер, як і в цьому приміщенні, де я уже тридцять хвилин через вас стовбичу без діла, тоді як решта пасажирів мого рейсу давно вже вдихають пахощі Дніпропетровська. Я говоритиму тільки з вашим шефом! – Я ладна була знищити їх усіх, дарма що насправді поспішати мені не було куди.

Все скінчилося за десять хвилин. Мене пропустили і сказали, що сьогодні «ваш день і вважайте, що вам дуже пощастило». Це справді був мій день, я й без них знала, що мені пощастило… причому давно.

Моя валіза самотньо кружляла на безкоштовному атракціоні під назвою «багажна стрічка». Дуже зворушлива картина: я, моя валіза і нікогісінько навкруги… Відчинилися двері… Дніпропетровський аеропорт… Міжнародний термінал… Я виходжу: всіх, кого зустрічали, вже давно зустріли… ті, кого не зустрічали, хтозна-коли поїхали самі… Авжеж… сім років тому все було інакше… по шкірі бігли мурашки… а нині так порожньо й тихо… мене ніхто не чекає, ніхто… крім чоловіка в чорному, який напевно чекає не мене. Я не знаю, чому в мене всередині все затерпло, коли я його побачила. Я мовчки проминула його і почула: «Я вас чекав…»