Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

Герой дещо єретичного роману Марини Гримич — майже бездоганний молодий чоловік з високим IQ, здоровим ставленням до життя і легкою рукою, — опиняється на «тому світі», перебування на якому ламає всі існуючі в «цьому світі» стереотипи і міфи. Щоправда, часом виникає сумнів, чи той простір, куди потрапляє головний герой, не є насправді віртуальним?

Марина Гримич

SECOND LIFE[1]

(Друге життя)

Він розплющив очі й відразу ж закрився рукою від світла.

— Welcome![2] — театрально розвів руки молодий симпатичний чоловік.

Артем примружився — світло било йому в очі.

— «Артем Андрійович Шуліка, 33 роки, неодружений, народився в Києві, за професією девелопер,[3] мешкав і працював у Києві та Північній Америці, помер від серцевого нападу…» Я нічого не наплутав?

Артем ошелешено дивився на молодика в джинсах, котрий зачитував з фолдера його CV.[4]

— Ти хто такий? — замість відповіді спитав він.

Молодик подивився на нього з вселенською тугою в очах.

— Я — Серафим.

— Привіт, Серафиме! — спробував встановити контакт Артем, як його вчили в західних університетах.

— Серафим — це не власне ім’я, це ранг. Найнижчий ранг у так би мовити Божественній канцелярії. Власне, колись я був представлений на Ангела, однак через один випадок, практично, через такого, як ти, я й досі лишаюся хлопчиком на побігеньках… Та ти все одно нічого не зрозумієш, поки…

— Поки що?

— Поки не пройдеш, як казав Данте, «всі кола пекла».

Артем наморщив чоло.

— То я все-таки помер?

Серафим скривився:

— Oh, my God![5] Такий розумний чоловік, вчився в Оксфорді, бізнес-план міг скласти одним порухом мізинця лівої ноги, причому із заплющеними очима, робив гроші тільки так (він клацнув першим і третім пальцем правої руки), а мислить категоріями середньовіччя… Слово «помер» — зі старого словника людства, а тут, як бачиш, життя триває! Ходімо за мною, я тебе проведу до врат.

— Слухай, Серафиме, якщо це той світ, чи як його назвати…

— Краще казати «потойбічний світ».

— Словом, якщо я потрапив на потойбічний світ, то де ж тоді тунель і світло в кінці тунелю, про яке розповідають ті, що оклигали після клінічної смерті?

— Невже і ти віриш у це? Невже ти віриш у тунель і світло в його кінці? Адже це так банально! Та це було розраховано на простого обивателя, а не на таких, як ти! Ну, які ви всі недотепи там, на землі! Тунель і світло — це наш ангельсько-архангельський прикол над «живими», своєрідні студенські бешкети: ми вживлюємо цю картинку в мозок хворих, а потім вотчуємо,[6] як вони пафосно розповідають про неї іншим людям і як ті їх із благоговінням слухають. Щоправда, ми зараз бавимося цим усе менше. Набридло. Вчорашній день. У нас інші тепер забави. Ходімо!

Артем рушив за Серафимом. Той був одягнений у білу сорочку з червоними і синіми смугами. Верхній ґудзик був розстебнутий, а з-під піднятого коміра бовталася трохи набік на спущеному вузлі майже до сонячного сплетіння червона краватка з білими купідончиками-янголятками. Стильно. Його худорлява постать рухалася дещо манірно, неначе пританцьовуючи. Ззаду звисав жмут густого волосся, перетягнутий резинкою.

Артем роззирнувся. Старі будівлі дореволюційного київського стилю, які колись називалися «доходньїе дома», тільки вже поруйновані часом, деякі без шибок, а деякі і без стін…

— То я в пеклі? — спитав Артем Серафима.

— Знову дикий архаїзм. Ти часом не вчився в католицькій школі? Сорі, бадді,[7] я й забув, що ти не з діаспори. Звідкіля в тобі ця медієвістика? — зітхнув Серафим.

— Ти ж сам мені щойно згадав Данте і його «кола пекла»…

— Та я ж фігурально! — обурився Серафим. — Тут записано в робочому файлі, що тебе можна вважати інтелектуалом, тому я і вжив цей образ. А ти мені знов за рибу гроші… Немає слів, — зітхнув. — Далі сам усе зрозумієш, як тебе там? — Він підглянув у фолдер, забувши ім’я клієнта. — Ага, Артеме Андрійовичу.

Артем вирішив більше не ставити запитань.

Вони йшли по вулиці, де потріскався асфальт, з якого проростали кульбабки і грицики, типові дикі київські квітки Артемового дитинства… Цегла на стінах будинків кришилася, показуючи своє руде нутро, під будинками розрослися старезні кущі бузку і ясмину…

— Тобі це нічого не нагадує? — спитав Серафим Артема.

— А що це має мені нагадувати?

— Трошечки напруж свій мозок…

— Стару київську вулицю, якби…

— Якби — що?

— Ну, якби на ній зненацька вимерли всі мешканці і вона так би й простояла 100 років…

— Тисячу…

— Що — «тисячу»?

— їм уже тисяча років.

— Цим будинкам не може бути тисяча років. Це стиль початку двадцятого століття.

— На сьому світі час біжить інакше.

— На сьому світі час біжить інакше… — повторив Артем, неначе записуючи цю фразу в свою оперативну пам’ять.

— Яку київську вулицю тобі це нагадує?

— Богдана Хмельницького, тобто Лєніна…

— … або Фундуклеївську? — виявив добру історичну підготовку Серафим.

— Я там виріс, — ностальгійно промимрив Артем.

— Отож бо.

Серафим довів його до одного з будинків зразка «доходних домів» і зупинився перед старими, розхитаними і обшарпаними дверима.

— Слухай, — неначе вибачаючись сказав Серафим. — Ти знаєш, я тут у запарці… Стільки новоприбульців — екзальтовані бабульки, самогубці, жертви автокатастроф… Я просто валюся з ніг. Ти наче нормальний гай…[8] Тут записано в експертній оцінці твого айк’ю[9]: «готовий до сприйняття сокровенного»… Значить, думаю, тобі нянька не потрібна… Що як я тебе залишу тут, біля входу? А далі ти вже сам…

Артем не знав що відповісти. «Отже, зазвичай Серафим супроводжує новоприбульця довше, ніж мене. Ну що ж…»

— То як? — спитав Серафим.

Артем здвигнув плечима, мовляв, ну нехай.

— Дякую, друже… — поплескав Серафим його по спині. — Якщо я тобі буду потрібен, миттю примчу. Треба лише сказати вголос: «Серафим 2353950» — і я тут як тут. Повтори.

— 2353950.

— Люблю працювати з молодими.

— Справа не в молодості. Це професійне. Я ж тривалий час заробляв гроші трейдерством. Пам’ять на цифри — мій хліб.

Серафим потис Артемову руку:

— Молодець, друже. Почувайся як удома! — пожартував він чорним гумором і вже було розвернувся, щоб іти, однак в останню мить затримався.

— А скажи-но мені: невже не можна було в твої 33 роки уникнути серцевого нападу з летальним кінцем?

Артем замислився.

— Можливо. Але тепер це не має значення… Вірніше, я не хочу про це думати.

— Скоро захочеш.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, я повинен був би тобі сказати це раніше: на сьому світі все так, як і на тому, з якого ти прийшов. Як там у вас, серед «живих»? Коли ти переїжджаєш в інше місто, чи переходиш на іншу роботу, чи емігруєш, мусиш пережити культурний шок. Ностальгію за попереднім життям. Те саме відбуватиметься з тобою і тут. Але ти не переживай, тобі не можна хвилюватися,