Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

Кривий Омелько мешкав у звичайному українському містечку, у начебто простій старій хаті на околиці. Хіба що історія цієї хати була незвичайною: понад сто років тому мешкав тут інший Кривий Омелько, який заповідав своєму наступникові цю-таки хату, а ще — чарівну мольфарівську скрипку. Коли скрипка починала награвати, з неї лилися дивні оповідання, що від них у слухачів мороз поза шкурою пробігав. Послухайте й ви оповідки Кривого Омелька — вони перевернуть ваше уявлення про українську історію.

...Раптом серед могил я побачив постать... Розвівалися довгі білі одежі, обличчя ховав каптур... Я не знав цього чоловіка, він точно не з нашого села. Та й чи людина це? — пробігли дрижаки спиною. Я вкляк. Це ж, певно, мрець, що встав із могили!

Примара схилилася над хрестом.

— Ти чуєш мене, брате? — прошелестів голос.

Я заховався за якийсь камінь. «Отче наш, що ecu на небесах... Нехай святиться ім'я Твоє...» — гаряче повторював я слова молитви. Та примара не щезала, і мене охопив відчай. Кров холола в жилах від цього. Я боявся, що мрець побачить мене, боявся зустріти погляд його мертвих очей.

Щось застогнало, болісно, страшно, і потім пролунало тихе:

— Я чую тебе, брате.

Мені було дуже лячно, та я все ж визирнув зі своєї схованки. Із землі зводився чоловік із закрученим за вухо оселедцем та в білій свиті з кривавою плямою навпроти серця. Чорні палаючі очі дивилися кудись повз мене, у бік села. Синювата рука лежала на руків'ї шаблі.

— Ти чуєш мене, брате? — знову прошелестів тихий голос.

— Я чую тебе, брате,— застогнало з могили. Звідти зводився ще один мрець у малиновому жупані з пістолями за поясом та з розкраяною головою...

Трійко студентів-філологів сиділи на лавочці в садку. Етнографічна практика, мабуть, не найцікавіше у житті двадцятилітніх хлопців. Один із них позіхнув і ввімкнув диктофон.

— Діду Омеляне, розкажіть, якщо знаєте, якусь цікаву міську легенду чи бувальщину.

Старий зиркнув на них своїм єдиним жвавим блакитним оком. Другого не було — помережане глибокими зморшками обличчя краяв широкий синюватий рубець.

— Напевно, дітки, ви трохи не за адресою. Не майстер я байки сплітати. Хіба переповім вам одну бувальщину. Розказав мені її один старий дід. Я навіть прізвища його не знаю, але звали його тут Старим Панасом. Розкажу так, як чув від нього. А правда то чи вигадка — не знаю, самі з'ясовуйте. Ви хлопці вчені, студенти. Тож слухайте...

Колись, дуже давно, мешкав тут чоловік. Усі звали його Кривим Омельком. Жив тут давно, вже ніхто й не пам'ятав, коли він сюди приблудився. Йому було років зо сто, а може, і більше. Його перекошена хатинка з малесенькими віконцями стояла неподалік Замку, посеред великого садка. А яблука з Омелькового саду були, мабуть, найкращі з тих, що я колись куштував,— великі, червоні й солодкі, як мед. Ми боялися Кривого Омелька. Високий, сивий, одне око випалене, друге — ясно-блакитне — зиркало якось так, що нас, хлопчаків, дрижаки брали від страху. А його грізний басовитий голос і важка сучкувата палиця просто вселяли жах у дитячу душу. Подейкували, що кривий Омелько знається з нечистою силою і є найсправжнісіньким відьмаком. Недарма ж він оселився біля Замку. А то ж усі знають — це місцина нечиста. Ще мій прадід, царство йому небесне, розказував, як із того Замку темними ночами виїздила пані королева зі своїм почтом і верхи гонила вулицями міста, щоб викрасти котресь юне дівча, що забарилося сховатися до хати ще до заходу сонця. Більше дівчат ніхто не бачив. Казали, що вона купалася у крові тих нещасних, щоб зберегти вічну молодість. Хтозна, може, то і були вигадки, але я думаю, що то є чиста правда, бо ж кажуть, гарна була, курва. Добре, що згодом Замок зруйнували козаки Хмеля. Тоді в полон вони нікого не взяли — порубали усіх, хто лишився живим після облоги — і старих, і малих,— та підірвали вежі. Після цього ніхто вже його не відновлював. Одним словом — то й тепер є місце моторошне і нечисте.

От одного вечора ми крали яблука і так захопилися, що у темряві не побачили, як до нас тихо підійшов Кривий Омелько. На хвилю нас усіх скував жах. Вітер куйовдив його довге сиве волосся, місячне світло відбивалося якимось дивним вогнем у його єдиному ясно-блакитному оці. Він не кричав, не сварився — просто дивився на нас.

Мої друзі з вереском розбіглися, побіг і я. Либонь, якась мана накинулася на мене — я чомусь побіг не додому, а до Замку, побіг щодуху, рятуючись від цього моторошного одноокого діда. Він щось гукав мені вслід своїм хрипким голосом, та від цього я біг ще швидше. Врешті я опинився серед руїн Замку — лише вітер вив на уламках веж. Підійшов до пролому стіни і глянув на місто, що світилося тьмяними каганцями у віконцях хат десь далеко внизу. Десь там і моя хата, де чекають мене моя мама... А шлях додому був лише один — через обійстя Кривого Омелька. Я притулився до холодної стіни і гірко заплакав... А ще як на те лихо — згадав, як хтось зі старших хлопців розказував про Білу Панну — мару, що