Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

з'являється вночі на руїнах Замку і випиває геть усю кров із того відчайдуха, що зважився тут заночувати, а тіло скидає у бездонну криницю, що викопали ще у прадавні часи посеред фортечного двору... Тоді я вже ніби почав чути якісь невиразні голоси і тиху музику, й мені стало ще страшніше. Я затих і лише стукотів зубами — чи то від холоду, чи від страху.

І тут я у місячному світлі побачив страшну постать — це був Кривий Омелько. З-під пахви він дістав... скрипку?! Старий подивився в мій бік і тихо та спокійно сказав:

— Малий, іди сюди, якщо хочеш лишитися живим.

Досі дивуюся — чому я його тоді послухав?

Омелько провів смичком по струнах, і Замок наче ожив — примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно... Я бачив, як порвалася одна струна, потім інша... Та струни дивним чином знову виявлялися цілими, а Омелько грав та грав... Гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності... Я, наче заворожений, дивився на це, а Омелько грав. Такої музики я більше ніде і ніколи не чув.

Коли запіли перші півні, усе зникло.

— Допоможи,— прохрипів старий, і я з усіх своїх хлоп'ячих сил потягнув його додому.

В Омельковій хатині ніколи не виводилися злидні, видко було, що часом він не мав і скоринки хліба. Він приліг на скрині, що правила й за ліжко.

— Хлопче, ти розумієш, що бачив? — запитав він. Тепер його хрипкий голос вже не видавався мені страшним. Це була просто смертельно втомлена людина.

— Це нечиста сила? — тремтячим голосом запитав я.

Він ледь усміхнувся.

— Ти хоробрий, малий. Гадаю, що ти вже не злякаєшся того, що я розкажу.

А чого після тої ночі я вже мав боятися?

Тож Омелько розпочав.

— Було то дуже давно. Здається, за рік потому, як Хмелеві козаки зруйнували цей Замок. Жив я до того у Львові й був музикою. Словом, був добрим бахуром, слабким до чужих жінок і горілки, й так допік багатьом, що через свої розбишацтва мусив тікати з міста. Я і не гадав тут зупинятися, та так сталося. Я сидів у корчмі й на останній півгріш купив кварту пива. Це за три дні було єдине, що я зміг заробити. А була п'ятниця. Який же зарібок музиці у пісний день?

Аж ось підходить до мене якийсь панич і каже грати на весіллі за добрі гроші. Звісно, я б мусив відмовитися, як добрий християнин, таж людина є істота слабка, і я згодився.

Привів мене той паничик у хату. Все як треба — столи ломляться від наїдків, горілка, усіляка смакота. Господар усе припрошує — скуштуйте те, скуштуйте се. Та тут пройшов гомін — їде молода. Усі пішли зустрічати. А я людина стороння, музика. Вийшов на ґанок, аж бачу — стоїть жбан. Вмився я з нього. Аж раптом омана розсіялася. Сиджу я посеред замкового подвір'я, на камінній плиті, переді мною стоїть пляшка дьогтю і кінські кізяки. Поряд палає велике вогнище. А усі ті паничі — волохаті, зі свинячими рилами. Чорти, одним словом. Привели вони вісельницю-попівну. А я граю. Й вони все танцюють, а потім по черзі просто там, на цій плиті — злягаються з нею. Просить тихо вона мене: «Зупинися, музико, не грай. Врятуй мене...»

Та де там, граю далі, та все дрібніше та швидше. Й виду не подаю, що все бачу. Потім вкинули вони її у вогнище.

Одним словом, закінчилося усе, як півні перші заспівали... Розрахувався той панич зі мною щедро, цілу жменю золотих дав, та я й оком не веду, хоч бачу, що то черепки. Подякував йому ґречно — що ж лишалося, а в самого одна думка — лиш живим би зостатись...

А за тиждень дивлюся, сидить циган біля корчми і люльку палить. Та я одразу признав у ньому того чорта-панича, що мене наймав. І пустив він ману, ніби на дорозі велика вода стоїть. Усі дівиці й жінки, походячи, подоли підіймають високо, щоб не забруднитися. А циган сміється. І я усміхнувся.

Почав він люльку вибивати, і жаринка якраз мені в око потрапила. Від лютого болю я повзав по землі, аж підійшов до мене той циган і каже: не мав ти того бачити, що людині не дозволено, чоловіче, та вже так сталося. Але за це раз на рік, восени, гратимеш для усіх душ, що не упокоїлися в Замку.

Кривий Омелько змовк на хвилю.

— Хлопче,— каже він мені,— я вже дуже старий і мені учень потрібний. Іди до мене в науку.

Я був хлоп не дурний і кинувся тікати. Та виявилося — марно. Якось перед Різдвом Христовим прийшов Кривий Омелько до мене додому. Тато мене вигнали з кімнати, і про що вони з Омельком розмовляли — я не знаю. Але заплакана мама зладнала мені торбу з харчами, зблідлий тато мовчки обняли — і пішов я в науку до Кривого Омелька...