Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

«Щось я розбалакався, — похопився тоді дід Панас. — Дітки, пригощайтеся яблуками. Кращих тут ні в кого немає...»

Утікали ми щодуху від діда Панаса. Не знаю, хто перший зметикував, що це є та сама хата Кривого Омелька. Після цього я не бачив Старого Панаса. Мій тато з останнього зміг вивчити мене в реальному училищі, і я його на відмінно закінчив.

Далі — війна з австріяками, потім із москалями — білими та червоними. Воював у чорних запорожцях і в Залізній дивізії. Пройшов я Трикутник Смерті, ходив у Зимовий похід і одним з останніх перейшов Збруч Підволочиським мостом. Не раз дивився Безносій просто у вічі, та Бог беріг мене. Ось лише око втратив у шабельній рубці з денікінцями.

Вже по війні, за Польщі, я працював інженером у будівельній конторі. А коли випадково взнав, що помер Старий Панас, від того минуло вже років із десять. Не знаю чому, бо вже тоді не вірив ні в Бога, ні в чорта, та пішов я до тої хати. Дах протікав, шибки були вибиті, усе більш-менш цінне розтягли люди, і хата стояла похмурою пусткою. Лише під купою якогось напівзотлілого ганчір'я в старій скрині я знайшов ту скрипку...

А зараз я дуже старий... Моя смерть ночами вже топчеться цим садком. Дітки, ніхто не хоче до мене в науку? Куди ж ви, хлопці? Хоч яблук скуштуйте...

Було це давно, мені літ десять тоді було. Якраз перед Великоднем мій старший брат Павло захворів. Мати від нього не відходила, бо кепсько йому було — наче у вогні горів, марив. А село є село, тут свято не свято, а робота завжди є. Худоба не питає, їсти хоче. Довелося мені йти в нічне, коней пасти. Як же мені не хотілося... Якби удвох, то хоч якось веселіше, є хоч із ким словом перекинутися.

Погнав я коней на один вигін, там часом ми з хлопцями бавилися. Знав, що не можна, та ніхто ж не бачить. Добра там паша, трава висока, соковита. То був якийсь давній цвинтар, ще подекуди кам'яні білі хрести траплялися, старі, пощерблені. Ліг на землю та й думаю. Гірко якось мені стало, образливо. Всі у церкві, правиться святкова служба, куриться ладан, горять свічки. Густим басом виводить отець Іван, гарно, урочисто співає хор, пахне вощиною і солодким димком ладану...

Я розвів багаття, бо під ранок завжди стає дуже холодно. Та й якось і не так страшно біля вогню. Ніч заступила, місяць уповні. Тихо форкають коні. Далеченько видно дзвіницю нашої церкви. Завтра можна усім охочим бити у дзвони, звісно, після старших хлопців, бо вони навіть при святі можуть потиличника відважити. Потім ми втомлені й радісні сядемо всією родиною розговітися. Мама багато усього смачного наготувала. Вже спечені пасочки, ошатні, рум'яні, рівним рядком стоять на печі. Звабливо пахне ковбаса, та не можна, гріх. А так хочеться хоч малесенький шматочок скуштувати!..

Стрімко, беззвучно літають у темному небі кажани, стрижуть вухами коні, сторожко вслухаючись у пітьму. Реготнув потойбічним сміхом пугач. Кажуть, що він завжди кричить до чиєїсь смерті. А то таки чиста правда, отак було, коли мій дід Панько помер...

Був би Павло, було б не так лячно, хоч він і розказує різні страшні історії про мерців і відьмаків, а потім регоче і глузує з мене. Мабуть, він сам ті небилиці сплітає.

Тривожно шелестить ліс неподалік. Коні перестали пастися, туляться один до одного. Вони щось чують у темряві, чогось бояться.

Знову зірвався вітер і розвіяв, розметав іскрами у пітьмі моє маленьке кволе багаття. Він вив, шарпав одежу, наче перед грозою, хоч небо було чисте і світили зорі. Стало холодно, моторошно... Білим привидом бовваніє поруч хрест. Він наче світиться у місячному сяйві. Там іще один, перекошений, вгрузлий у землю. Далі ще... А я не міг від тих хрестів відвести погляду. Білі, із поїденого часом вапняку, наче крилаті птахи, таких тепер не ставлять. Я підвівся. Увесь вигін був у хрестах, вони ніби світилися у місячному сяйві. Я ніколи не думав, що їх тут так багато. Глибоко вгрузлі у землю, деякі лежали на землі, інші не витримали часу і розкололися. Вони притягували погляд, наче вабили до себе. Господи, про що я думав, коли пригнав сюди коней? Не можна бути вночі на цвинтарі, це ж кожен знає. А це хоч і прадавній, та цвинтар...

Зненацька заіржав наш Буланий, налякано захропіли коні й помчали просто на мене. Я ледве встиг урятуватися від них за ближнім хрестом. Налякані коні щезли, десь у нічному мороці затих стукіт їхніх копит. От халепа, де ж їх тепер шукати? Та раптом серед могил я побачив постать. Може, то хтось із села, може, то тато вийшли мене навідати? Я побіг назустріч, та за кілька кроків одразу спинився. Розвівалися довгі білі одежі, обличчя ховав каптур... Я не знав цього чоловіка, він точно не з нашого села. Та й чи людина це? — пробігли дрижаки спиною. Я вкляк. Це ж, певно, мрець, що встав із могили!

Примара схилилася над хрестом.

— Ти чуєш мене, брате? — прошелестів голос.

Я заховався за якийсь камінь. «Отче наш, що єси на небесах... Нехай святиться ім'я Твоє...» — гаряче повторював я слова молитви. Та примара не щезала, і мене охопив відчай. Кров холола в жилах від цього. Я боявся, що мрець побачить мене, боявся зустріти погляд його мертвих очей.

Щось застогнало,