Юля Пилипенко - Руденька

прокидаючись я розумію: все це був тільки сон… Усе перевернулося: у своїх снах я бачила іншу реальність… сонячну, таку, якою був мій Листопад. А в реальному житті не було нічого, крім туги й незміренного смутку. Історія повторювалась. Як мені пояснити їм, що треба просто дати мені спокій? Усе. Мене немає: я вмерла, випарувалась, заховалася, полетіла геть, зачинилася в шафі, позичила у Гаррі Поттера мантію-невидимку… обирайте будь-яку легенду, що не образить вашого самолюбства… лишень припиніть мені дзвонити і називати мене «моя дівчинко». Досить читати мені по телефону казки на ніч і розповідати, як багато ви всі готові для мене зробити. Панове, я ніколи не була «вашою дівчинкою» і ніколи нею не буду! Я більше не користуватимусь Інтернетом і не відповідатиму на ваші дзвінки. ЩЕЗНІТЬ! Моє серце належить тільки Йому і більше нікому. А ще один чоловік нещодавно це серце збурив…

P. S. Так не може далі тривати… мене врятує або Париж, або трохи сонця… а ще краще – паризьке сонце.

24 жовтня 2010 року, ближче до полудня…

Сколько в моей жизни было

этих самолетов…

Никогда не угадаешь,

где же он не приземлится… [5]

Я сиділа в аеропорту «Шереметьєво»… втомлена, розбита і спустошена… Я летіла «додому»… А що «вдома»? І де цей «дім»? Ах, так… у Дніпропетровську… Принаймні це підтвердив мій посадочний. Хай живе Дніпропетровськ! Мій Рідний Дім! Вітаю тебе, чудове місто з уї…ю гармонією… Добре, що в мене все ще є машина і собака… ну й квартира… хоча… цікаво, чи в мене ще є квартира? Було б кумедно: я заходжу додому, а мене там чекає новоспечена сімейна пара… Приємно очам: вона стоїть біля моєї незайманиці-плити і готує парові котлетки… а він, той, хто був моїм, з усмішкою, сповненою умиротворення, у якій відбилася вся краса родинного вогнища, дивиться телевізор… а ще краще – читає «Комсомольську правду»… І тут я: «Вітаю, почувайтеся, як удома… у холодильнику є трохи Evian й курячого філе для мого собаки…» Або отак… хоча краще ніяк. Ця позитивна хвиля моїх думок заносить мене до якогось російсько-італійського ресторану в аеропорту: я переглядаю зачароване меню… і мій вибір, що зараз цілком став жертвою мого настрою, о дев’ятій ранку зупиняється на мартіні, мартіні… або мартіні. Це беручи до уваги, що за п’ятнадцять хвилин перед тим я на останні російські рублі купила в Duty Free «Martini Gold by Dolce amp;Gabbana». Мені завжди подобалася Моніка Белуччі, то чи могла я не спробувати напій, який рекламував її чорно-білий образ? Можливо, я прилечу додому і вип’ю цей чудовий дизайнерський лимонад з моєю новою родиною… дідько… знову я про них думаю… Отже, після п’ятдесяти грамів огидного теплого мартіні, випитого в товаристві спортсменів-інтелектуалів і двох повій, я рушила до свого гейту… На той час я не думала про те, що після прильоту «додому» у мене можуть виникнути проблеми з українським паспортом, до якого не було вклеєне нове фото. На російському кордоні мене дуже суворо попередили: «Я взяв вас на замітку… наступного разу, якщо ви прилетите з цим самим паспортом, ви не зможете потрапити на територію Російської Федерації»… По-перше, я сподівалася, що наступного разу не буде… По-друге, я завжди літаю із закордонним паспортом, який у той час, як російський прикордонник проголошував свою урочисто-погрозливу промову, спокійно лежав собі у німецькому посольстві міста Києва, прикрашений шенгеном на три роки… а по-третє, мені тоді було однаковісінько: мене не хвилювала ні Російська Федерація… ні Україна… ні все інше… бо я нічого не відчувала. Я ЗОВСІМ НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЛА. Олігархічна Москва украла всі мої певною мірою дитячі мрії, і найстрашніше – я навіть не знала, як вона з ними поведеться. У моїй душі була така сама пустка і холоднеча, як і в порожньому аеропорту «Шереметьєво»: не було емоцій… не було сил… бажань, почуттів, турбот, сміху, злості, сліз… У мені не було нічого… Я сіла в автобус, який мав радісно допровадити своїх пасажирів до літака. Стояла біля навстіж розчинених дверей… у геть розхристаному «Монклері», в угах, тоненьких колготках… але навіть не відчувала холоду… мене ніщо не хвилювало, ніщо не чіпало, і ось тоді стало страшно… я подумала: «А що коли так буде завжди? Якщо раптом я більше ніколи не зможу відчути і покохати?… Якщо ніколи більше не зможу заплакати – від щастя чи з горя?… Якщо це кінець… кінець мого внутрішнього світу?» Я не знаю, що б сталося, якби я тоді так не подумала…

Звідки мені було знати, що саме тієї миті Зрадлива Доля і Його Величність Випадок одночасно підслухають мої думки, а далі трохи порадяться і вирішать таке: «Нехай вони зустрінуться. Зараз». А поки Доля і Випадок провадили свій кумедний діалог, я бездумним поглядом сліпо дивилася перед собою… доти, доки не спіймала себе на думці, що вже хвилин п’ять мене так само, не відриваючись, пасе холодними хитрими очима їхній власник – одягнений у все чорне чоловік: кепка, пальто… Він стояв на вулиці і говорив по телефону… і весь час дивився на мене… На ньому були бісові черевики «Catford», які я завжди зневажала… на плечі висів чорний рюкзак… Він дивився на мене… так