Юля Пилипенко - Руденька

Уггі спинилися, валіза завмерла… і в голові, мов блискавка, промайнула єдина думка: «Скільки можна?»

– Навіщо ви мене чекали? – спитала я стомленим голосом.

– Я ще не знаю. Можливо, у мене до вас буде незвичайна пропозиція, – він говорив з приємним акцентом.

– Яка незвичайна пропозиція? – Мені не вдавалося далі приховувати усмішку.

– Чим ви займаєтеся? Ви живете в Москві чи в Дніпропетровську?

– Що… за питання… я ніде не живу… у Дніпропетровську.

– Як вас звуть? У вас є зараз час? – Він говорив зі мною так, ніби я була його колишньою дружиною.

Це було схоже на якийсь допит… а я, мов те нерозумне дитя, чесно відповідала на його запитання, сама не розуміючи, навіщо я це роблю… чому взагалі з ним розмовляю… А все через його нестандартну зовнішність, інтонації його голосу… манеру говорити… І його обличчя чомусь здавалося мені знайомим…

– Мене звуть Юля. І мені й справді вже час іти. Я могла вас бачити в Москві? Мені здається знайомим ваше обличчя.

– Не знаю. А де ви були в Москві? – поцікавився він і посміхнувся.

– На Російському тижні моди, на Московському тижні моди… загалом оце й усе… ще я бігала кроси навкруг Патріарших ставків, перед тим попоївши круасанів у «Волконському», але там я точно не могла вас бачити…

– На такі заходи я не ходжу. А що ви робили на Московському і Російському тижнях моди? Вас зустрічають?

– Так, мене зустрічають. І мені час іти. Мене й так затримали на сорок хвилин. Я теж зазвичай не ходжу на такі заходи, але була там із друзями.

– А хто вас зустрічає?

– Подруга.

– Чим ви займаєтеся?

– Можна сказати, піаром. – Мене веселив цей діалог. Це чимось нагадувало інтелектуальну гру «брейн-ринг».

– У вас жорсткий графік роботи? – він не вгавав.

Вигляд у мене був отетерілий. Ми вже вийшли на вулицю, а він все ще мучив мене своїм «дізнанням». На нього чекала машина з водієм. Мене тим часом ніхто не чекав.

– Ви ж казали, вас зустрічають. – Він вдивлявся в якісь машини чи людей, які ймовірно могли мене очікувати.

– Так, моя подруга затримується.

– Може, вас підвезти?

– Ні, дякую.

– Ви впевнені?

– Цілком.

– Будь ласка, візьміть мою візитку. І зателефонуйте мені. – І він простяг мені візитну картку, а я засунула її до кишені, навіть не прочитавши його ім’я.

– Неодмінно подзвоніть мені, Юлю. На все добре. – Він попрямував до машини.

– Гаразд, я вам подзвоню. Вам теж на все добре, – розвітавшись з випадковим попутником, я нарешті відчула полегкість.

Я побачила, як повільно від’їжджає його авто… Чомусь у цю хвилину почувалася особливо самотньою. Але здалеку вже показався Анін чорний X5, що летів мені назустріч зі швидкістю кулі…

Я зайшла додому… все як звичайно… мене ніхто не чекав: він не лежав на моєму дивані, а вона не готувала біля моєї плити, якою я все ж таки користувалася двічі в житті. Нічого нового, нічого цікавого… Що далі? Я намотувала кола по квартирі, крок за кроком настрій псувався… ставало нудно… Валіза мирно спочивала в кутку після важкої дороги, і мені не хотілося турбувати ні її саму, ні її вмісту… Ненавиджу розпаковувати речі… Щоправда, й складати їх я так само не надто полюбляю, але роблю це з великим ентузіазмом: принаймні, коли кудись летиш, тебе чекає невідомість… а коли повертаєшся – ти вже все знаєш… Години через три я, геть занудьгувавши, вирішила з ким-небудь зустрітися… Я надягла спортивний костюм, вічний Moncler… мені навіть не хотілося брати з собою сумку… Ключі від машини, де ж ви, агов?! Помацавши в кишені, замість ключів я дістала звідти візитку… Чоловік у чорному і його незвичайна пропозиція… чи потрібно мені знати твоє ім’я?… Хто ти? Звідки ти? Вже взувшись, я стояла коло порога… Побачивши ім’я на візитній картці, заусміхалася… а коли прочитала назву «компанії», то просто розсміялася… Доля, кохана, це що? Черговий жарт? Чи це все Петина карма?… А може, це взагалі справа рук Петі?… Через п’ять хвилин, я, взута, сиділа за барною стійкою і гуглила. Але що його занесло до забутого богом Дніпропетровська? Може… він божевільний… чи любитель пригод?… Google задовольнив усі мої запити. Я надіслала йому sms-ку зі своїм українським номером і підписалася «Юля (літак)». Ні відповіді, ні дзвінка не було. Я перевірила номер телефону на візитній картці. З’ясувалося, що я помилково надіслала sms-ку на тел./факс. Це мене зупинило на якусь мить… «А може, не треба цього робити?» Запитавши себе для годиться, я скинула sms-ку на його російський мобільний номер.

Трохи згодом…

Поболтаем об иронии…

Мне безумно интересно…

это глупо или честно?