Юля Пилипенко - Руденька

Я рискну и стану ближе…

Твои запахи смущают…

их названий я не знаю…

Я вообще тебя не знаю…

ты меня впервые видишь…

Я заранее прощаю…

ты, напротив, ненавидишь… [6]

Він потелефонував мені зі свого українського номера… і вже був в іншому місті. Це був найбільш дивний діалог у моєму житті. Незнайомий чоловік ставив мені десятки запитань, на які я не мала що відповісти… і я шукала ці відповіді в собі… просто тому, що я раніше ніколи не замислювалася над такими речами, про які він мене питав:

– А скажіть, Юлю, що об’єднує чоловіків, яким ви подобаєтеся?

– Не знаю… я подобаюся різним чоловікам… від шістнадцяти до шістдесяти… вони різні за характером… темпераментом… рівнем розуму… я ніколи не замислювалася над цим… хоча… мені здається, я знаю… їм усім на тому чи іншому етапі життя бракувало позитиву… і вони знаходили його в мені.

– А що об’єднує чоловіків, які подобаються вам? Ви коли-небудь кохали?

– З цим простіше… я кохала, так… і кохаю. Що об’єднує чоловіків, які мені подобалися? Всі вони були набагато старшими за мене, мали проникливий розум і були недоступні. Завжди існував стримувальний чинник. Мені має бути цікаво. Мені подобається закохуватися… шаленіти… чекати дзвінків… зустрічей… Я не можу, коли все стабільно й буденно… Я починаю задихатися від нудьги… перестаю брати слухавку… Взагалі, хоч як егоїстично це звучить, але я дію так, як почуваюся, і керуюся виключно своїми швидкоплинними бажаннями. Не хочу спілкуватися – не спілкуватимусь… я не люблю гаяти свій час на чоловіків, до яких у мене немає ніяких почуттів і які не викликають у мені емоцій. А якщо вони не викликають у мені емоцій, мені не цікаві їхні залицяння й увага. Я потребую драйву і непередбачуваності, підкріплених високим рівнем IQ… На жаль, таких чоловіків мало.

– Ви заміжня?

– Ні… п’ять років цивільного шлюбу… ми розійшлися. З мене досить. Це трохи нудно.

– А ви відчували пристрасть?

– Так, – відповіла я не задумуючись.

– Ви зраджували?

– Практично ні. Якщо у мене зав’язуються серйозні, тривалі стосунки з чоловіком… то я, безумовно, шаную його… зраджувати чоловіка, якого я поважаю, зазвичай мені не властиво… доти, доки чоловік ставиться до мене відповідно. Якщо ж трапляється навпаки, я припиняю обмежувати себе в усьому і починаю жити для себе. Це автоматично ставить крапку в наших стосунках. Хоча я, щиро кажучи, навіть маючи з кимось стосунки, живу лише для себе. Так склалися обставини. Але… якщо я КОХАЮ… я ладна на все заради чоловіка. Абсолютно на все. Хоча я чудово усвідомлюю, що рано чи пізно через те шкодуватиму. Але шкодувати за чимось – це не моє… Я часто шкодую за тим, що я зробила, але ніколи – за тим, чого не зробила, адже я роблю тільки те, що хочу.

Запитання сипалися, як з мішка… Він вивчав мене… і мені це подобалось. «Чи любите ви самоту?», «Наскільки ви хтиві?», «Наскільки ви пристойні?», «Чи любите ви людей?»…

– А ви часто плачете, Юлю? – спитав мій новий знайомий.

– Раніше плакала часто. Тепер не плачу зовсім. Можливо, розучилася. Але… мені б хотілося заплакати знову.

– А яка зазвичай причина ваших сліз?

– Я плачу, коли мені сумно… плачу, коли мені завдають болю… болю не фізичного, а морального. Фізичний біль мене не лякає. Я плачу від щастя…

– А що для вас щастя?

– Кожний день – це щастя.

– От іще… припиніть… все це х…ня, – сказав він різко.

– Ви запитали – я відповіла. Ви мене не знаєте. – Мене розлютила його репліка.

– Ну, якщо кожен день для вас – щастя, а ви плачете від щастя… тоді ви мусите плакати щодня.

– Так і було. У моєму житті був час, коли я плакала… просто тому, що дивилася на сонце… бачила небо… відчувала запах трави… слухала улюблену пісню… підкурювала сигарету… я плакала від щастя просто тому, що була жива… Я була готова заплакати тільки через те, що бачила зграю птахів, які злітали в небо… салют… океан… Так. Це Щастя. І я плакала. І раніше ніколи не соромилася своїх сліз. Для мене не важило, що про мене подумають… Втім, як і тепер. Але з певного часу я