Алессандро Барікко - Шовк

озера Байкал, яке місцеві мешканці звуть морем. Далі він рушив уздовж ріки Амур, що править за кордон Китаю, до узбережжя океану, а там зупинився в порту Сабірк на одинадцять днів, чекаючи, доки корабель голландських контрабандистів відвезе його до мису Терая на західному березі Японії. Пішки, уникаючи головних шляхів, він пройшов через провінції Ісікава, Тояма, Нііґата, досяг міста Сіракава у провінції Фукусіма, обійшов його, там два дні очікував, поки з’явиться чоловік у чорному вбранні; той зав’язав Ерве очі і привів до якогось селища на пагорбі. Минула ніч, потім ранок, і нарешті він зміг обговорити питання купівлі грени з чоловіком, який нічого не казав; його обличчя було закрите шовковою хустиною. Чорною. Увечері Ерве сховав грену між своїх особистих речей, обернувся спиною до Японії та приготувався до мандрівки додому.

Тільки-но він проминув останні будинки селища, як його бігцем наздогнав і зупинив іще один японець. Він щось вигукнув, схвильовано та наполегливо, а потім повів його назад, ввічливо, але рішуче.

Ерве Жонкур не володів японською мовою і не міг його зрозуміти. Але він здогадався, що Хара Кей бажає його бачити.

13

Хтось посунув ширму з рисового паперу, і Ерве Жонкур увійшов. Хара Кей сидів зі схрещеними ногами на підлозі у дальньому кутку кімнати. Його вбрання було темним, без жодних прикрас. Єдиною видимою ознакою його влади була жінка, що нерухомо лежала поряд з ним, головою на його колінах, із заплющеними очима, сховавши руки у складках широкої червоної сукні, що розкинулася, мов полум’я, на циновках попільного кольору. Японець повільно провів рукою по її волоссю: він ніби гладив хутро сплячого дорогоцінного звіра.

Ерве Жонкур перетнув кімнату та, помітивши жест господаря, всівся перед ним. Вони мовчки дивилися в очі один одному. Непомітно увійшов слуга, поставив перед ними дві філіжанки чаю і зник, мов не було його. Тоді Хара Кей заговорив своєю мовою, співучим голосом, схожим на фальцет, але, безумовно, ненатуральним. Ерве Жонкур слухав. Він не зводив погляду з Хара Кея і лише на мить, майже не усвідомлюючи цього, глянув на обличчя жінки.

Обличчя було дівоче, навіть дитяче. Він відвернувся.

Хара Кей замовк, узяв одну з філіжанок, підніс до вуст, удав, що смакує чай, відтак промовив:

– Будьте ласкаві, скажіть мені, хто ви такий.

Він говорив французькою, дещо розтягуючи голосні, і голос тепер був хрипкий, справжній.

14

Цьому чоловікові, найнеприступнішому в усій Японії, котрий розпоряджався всім тим, що світ міг вивезти з острова, Ерве Жонкур розповів, хто він такий. Він говорив рідною мовою, повільно, бо не знав, чи спроможний Хара Кей зрозуміти його. Інстинктивно він вдався до відвертості, нічого не вигадував, не замовчував, просто казав самісіньку правду. Важливіші події та незначні подробиці він викладав рівним голосом, не підкреслюючи їх жестами; з такою меланхолійною, невиразною монотонністю зазвичай читають перелік речей, що вціліли після пожежі. Хара Кей слухав, але на його обличчі не промайнуло навіть тіні якихось емоцій. Японець не зводив очей з вуст Ерве Жонкура, ніби той читав останні рядки прощального листа. Тиша й нерухомість панували в кімнаті, і малопомітний, звичайний рух здався Жонкуру моторошним тільки тому, що він був несподіваним.

Дівчина навіть не поворухнулася, вона лише розплющила очі.

Ерве Жонкур вів далі, не зупинився, але мимоволі глипнув на неї. І що ж він помітив, не припиняючи говорити? Ті очі не мали так званого східного розрізу, а ще її погляд був спрямований, з неприємною гостротою, саме на нього; мабуть, вона так дивилася від самого початку, але з-під вій. Ерве Жонкур, не перериваючи своєї оповіді, зиркнув у другий бік, якомога спокійніше, прагнучи, щоб його голос аніскільки не змінився. Він зупинився, лише коли йому в очі впала філіжанка з чаєм, що стояла перед ним на підлозі. Ерве підняв її однією рукою, підніс до вуст і став повільно пити. Відтак повернув філіжанку на те саме місце та знов заговорив.

15

Події у Франції, поїздки за море, запах шовковиць у Лавільдьйо, дим паровозів, голос Елен… Ерве Жонкур розповідав про своє життя так, як іще ніколи нікому не розповідав. Дівчина й далі гостро дивилась на нього, це змушувало Ерве добирати такі слова, що могли б врізатися в її пам’ять. Кімната, здавалося, навіки занурилась у нерухомість, аж ось раптово, зовсім безшумно, її рука вислизнула зі складок сукні та зісковзнула на циновку. Ерве Жонкур побачив бліду пляму на межі свого кола зору, потім помітив, як білі пальці злегка доторкнулися до філіжанки Хара Кея, рушили далі й упевнено підхопили іншу філіжанку – неймовірно, але це була та філіжанка, з якої пив він сам. Іще мить – і вона забрала філіжанку з підлоги. Хара Кей ніби нічого не помітив: як і раніше, він без жодного виразу на обличчі стежив за вустами Ерве Жонкура.

Дівчина ледве підвела голову.

Уперше вона перевела погляд з Ерве Жонкура на філіжанку з чаєм.

Спроквола покрутила її, а потім торкнулася