Алессандро Барікко - Шовк

У ті часи Японія насправді була немов іншим світом. Цей великий острів, що складався з купи менших островів, на двісті років був цілком відгороджений від усього людства; жодні контакти з континентом не дозволялися, ніхто з чужоземців не мав дозволу ступити на цю землю. Узбережжя Китаю відстояло від них майже на двісті миль, але імператорський декрет зробив цю відстань іще більшою: мешканцям острова було заборонено будувати човни, для яких знадобилося б зрубати більш ніж одне дерево. За своєрідною логікою правителів закон не забороняв японцям покидати острів, але на кожного, хто спробував би повернутися, чекала страта. Китайські, голландські та англійські купці раз по раз намагалися зламати цю безглузду перешкоду, але мали задовольнятися небезпечною й ненадійною системою контрабанди. Це приносило їм обмаль прибутку, багато неспокою та кілька легенд, які добре розходилися під час вечірніх балачок на порозі дому. Там, де вони зазнали поразки, американці здобули успіх за допомогою зброї. У липні 1853 року комодор Метью Перрі увійшов до Йокогамської затоки із сучасною паровою ескадрою та висунув Японії ультиматум, який «передбачав» відкриття доступу чужоземцям на острів.

Японці доти ще не бачили кораблів, здатних подолати море, йдучи проти вітру.

Через сім місяців Перрі повернувся по відповідь на свій ультиматум; військовий уряд острова підписав з ним угоду, згідно з якою два порти на півночі країни були відкриті для чужоземців. Так почалися перші, ще обмежені, торговельні відносини зі світом. Море навкруги острова, як урочисто проголосив комодор, стало відтепер не таким глибоким.

Бальдаб’ю знав усі ці історії. Між іншим, він знав легенду, яку повторювали всі, кому довелося відвідати далеку країну. Подейкували, нібито на острові виробляють найкращий у світі шовк. Виробляють уже понад тисячу років, вдаючись до старовинних обрядів і послуговуючись секретами з містичною точністю. Бальдаб’ю вважав, що це не легенда, а щира-щирісінька правда. Одного разу він тримав у руці серпанок, витканий з японської шовкової нитки. Йому здавалося, ніби в нього між пальцями нічого немає. Саме тому, коли справа мала ось-ось піти котові під хвіст через ту кляту пебрину та хворобу грени, він висловив таку думку:

– На тім острові повно шовкопряда. Притому за двісті років туди не зміг проникнути жоден китайський купець чи англійський агент зі страхування. Тому ніяка хвороба туди не проникне також.

Він не обмежувався тільки думками: він казав це всім виробникам шовку в Лавільдьйо, доки не зібрав їх усіх у кафе «Верден». До жодного з них досі не доходили чутки щодо Японії.

– Отже, ми маємо перетнути весь світ, щоб купити грену, крий Боже, в такому місці, де як побачать чужоземця, так його й вішають?

– Вішають, – підтвердив Бальдаб’ю.

Вони не знали, що й думати. У когось знайшлося заперечення.

– Чи є в цьому сенс, якщо ніхто й не додумався поїхати купувати там грену?

Бальдаб’ю міг би схитрувати, пам’ятаючи, що у всьому світі немає другого Бальдаб’ю. Та він вважав за краще казати всю правду.

– Японці згодилися продавати свій шовк. Одначе грену не продають, ні. Цього закону вони додержуються суворо. Того, хто наважиться вивезти її з якого-небудь острова, буде визнано злочинцем.

Майже всі виробники шовку в Лавільдьйо були більш-менш шляхетного походження і ніколи не думали про те, що добре б ухвалити такий закон у своїй країні. Пропозицію зробити те саме в іншій частині світу вони визнали за розумну.

Тоді був рік 1861-й. Флобер іще не закінчив писати «Саламбо», електричне освітлення існувало тільки в теорії, а по той бік океану Авраам Лінкольн вів війну, кінця якої йому не судилося побачити. Шовківники Лавільдьйо об’єдналися в консорціум та зібрали доволі значну суму, необхідну для здійснення експедиції. Усім здалося природним, що цю місію треба довірити Ерве Жонкуру. Коли Бальдаб’ю спитав його, чи він згоден, той відповів запитанням:

– А де точніше є ця Японія? Їхати все вперед, аж до краю світу? Я їду шостого жовтня. Без супутників.

На околиці Лавільдьйо він обійняв свою дружину Елен і сказав їй дуже просто:

– Тобі не треба нічого боятися.

Вона була висока на зріст, рухалася повільно, мала довгі чорні коси, які не ховала під капелюшок. А ще в неї був пречудовий голос.

Ерве Жонкур поїхав, маючи вісімдесят тисяч золотих франків та імена трьох чоловіків, які дав йому Бальдаб’ю: один китаєць, один голландець та один японець. Він перейшов французький кордон біля Меца, потім проїхав через Вюртемберг і Баварію, досяг Австрії, у Відні сів на потяг до Будапешта, а звідти доїхав до Києва. Дві тисячі миль російського степу він здолав верхи, перебрався через Уральські гори, потрапив до Сибіру, сорок днів подорожував до