Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

болючо-важкі запитання, але й прагнув знати, як сприймуть нащадки, заради щасливого життя яких затіяли всю цю колотнечу. Революція переросла в громадянську бійню. Вона руйнує країну. Проливає стільки крові й сліз, знищуючи найцінніше, найсвятіше – життя… Боляче й прикро. Одне втішає, що сам по собі терор, як і будь-яке явище в житті, ані благо, ані зло. Усе залежить від того, заради досягнення якої мети здійснюються вчинки. А в чистоті помислів і мети тих, хто все це затіяв, голова губчека не сумнівався. Інакше не варто було проходити всі ті нелюдсько-жорстокі випробування, котрі випали на їхню долю. Інакше взагалі не варто було жити… Майбутнє уявляв безхмарним і світлим, як чиста і прекрасна за вікном сонячна блакить.

– Хто розпочав терор? Ми відпускали під чесне слово офіцерів та козаків. Біляки ж слово порушили. І терор перші розпочали. Революція повинна вміти себе захищати, – нагадав заарештованому голова губчека. – У всі часи в революцію лилася кров. Згадайте Англію, Францію: рубали голови не народу – королям, гноїли жінок і немовлят у в’язницях. І ми відзначилися. Без революцій. Рвали ніздрі. Четвертували. Саджали на палю. Царевич Дмитрій, княжна Тараканова – чи варто й далі перелічувати?!

– А як же його слова? – Арештант кивнув у бік фотографії, – про чекіста з холодною головою, гарячим серцем…

– …і з чистими руками, – уперше господар кабінету перебив співрозмовника. На худих вилицях здувалися й опадали жовенці.

– Не тільки красиві, але і правильні слова, – від полум’яного погляду кам’яного й водночас живого обличчя чекіста Іванову все більше ставало зле. Відчував себе, ніби на морозі, і вперше в житті зрозумів вислів «у грудях усе обірвалося», але зупинитися вже не міг. – Ув’язнювали, різали царевичів темні експлуататори. Ми ж – більшовики. Несемо людям свободу, світло, щастя.

– Та ви не тільки слідчий – філософ… Не чекав при вашому походженні. Хоча справжні філософи і поети – рідкість. Так, руки, як і душа чекіста, повинні бути чистими. Але лікар-хірург, рятуючи людину, користується не лише голкою! А з операційної виходить, самі розумієте… Не кожна людина, навіть лікар, може стати хірургом. А справжнім чекістом – і поготів…

– Згоден. Цілком згоден. Але це не стосується моєї справи. Чому я, слідчий, повинен виконувати чужу роботу? Хірург ріже, але не шиє чоботи…

– Ми дійшли згоди, що страта людини – протиприродне явище. Можливо, в майбутньому буде вважатися протиправним діянням. Можна виправити будь-яку помилку. Повторюю, будь-яку. Тільки відібраного життя навіть наймогутніша людина не поверне. Життя неоціненне й неповторне. І якщо ви, слідчий, підводячи людину до прірви, впевнені в її провині цілком і повністю – будьте люб’язні, виконайте вирок… Не перекладайте брудну роботу на інших. Якщо совість чиста – ви спатимете спокійно. Мисливець страждає?! Приємні сни бачить. А полювання – забава. Без полювання людина може жити. А скажених собак, лева-людоїда, самі розумієте, – іншого виходу немає…

Господар кабінету поглядав на годинник, стрімко крокуючи від стіни до стіни.

– Вибачте, Федоре Карловичу, не треба переконувати мене, що скажених собак завжди знищували. Я про кров. Велика і безвинна кров тривожить. Де і в чому виправдання? Скільки себе пам’ятаю – батько завжди повчав: «Усьому свій строк. А великі справи, як і влада, кров’ю повіряються…»

– Революції без крові не буває! – людина в довгій шинелі несподівано сіпнулася, обличчя спотворила гримаса, ніби голова губчека торкнувся рукою оголеного дроту під напругою, а коли знову заговорив, здавалося, переконував більше себе, ніж арештанта. – Добровільно ніхто й ніколи не віддавав владу, а багатство – особливо вабить. Жовтий диявол править світом споконвіку, править зараз і, на жаль, ще невідомо, скільки правитиме в майбутньому.

– Не віддають і править, – погоджуючись, кивнув Іванов і продовжив зболено. Запально. – Якщо і вчасно вирішили зводити Майбутнє Світле, але… На крові та кістках… Та на мерзлоті… Швидше за все, через це і Велика Французька революція непередбаченим руслом пішла. Прорахувалися Творці. Захопилися боротьбою за владу. А народу – мокро та прохолодно…

– Ви маєте рацію. Багатьом зараз холодно. Революція морозить накип у душах. Маховик Революції важким котком по країні котить.

– Отож-бо. А кров же гаряча і солона. Звичайна вода не споруди – корінні скелі підточує, – підслідний повільно підбирав слова, щоб точніше висловити думку. – Боюсь, що біль людський та сіль розм’якшать мерзлоту. Через десятиріччя фундамент просяде під тягарем – усе завалиться.

– Те, що ви кажете, – жахливо. – «Дзержинський», уявивши, як руйнується мерзлота, закрокував швидше. – Але храми та костьоли, цілі міста в Європі, як і Пітер, теж зведені на сльозах і кістках, а в цемент у всі часи додавали не тільки яйця, але і кров. Вистачає і людської! І нічого – стоять, століття милують око…

– Милують… Однак народ пам’ятає про кров і сльози. До того ж, чи варто, якщо люди не хочуть, силоміць їх заганяти будувати світле майбутнє. Адже навіть добро, піднесене до крайнього ступеня, рано чи пізно переходить у свою протилежність. Табори споруджуємо… Не з руки нам те, що дозволено буржуям.

– У великі нетрі забираємося. – Чекіст задумливо поглянув на заарештованого: не юнак, але ще й незрілий чоловік. – Життя покаже, що ми зводимо, чи виправдані жертви теперішні і ті, яких, на жаль, ще не уникнути… На повну потужність розкрутили Маховик Революції, не підозрюючи, яку силу набирає Він. Інколи, на нещастя, і безвинні в безладі потрапляють під його некеровану, чавунну силу.

– Ось тут і регбус, сказав би Захватаєв! – Арештант переможно поглянув на господаря кабінету, за спиною якого висіла фотографія Дзержинського.

– Який регбус? – Федір Карлович полюбляв час від часу ставати між співрозмовником і фотографією, аби кожен переконався, що він схожий на Першого чекіста Республіки. – Що за регбус?

– Немає знаку рівності між тваринами й людьми. – Не сумніваючись у своїй правоті, Іванов не боявся гніву всесильної людини під