Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Та ви заспокойтеся. З різних причин не можуть, – голова губчека уважно роздивлявся безвусого юнака – не бреше, але не це головне. Найважливіше зрозуміти, чому людина вчиняє так або так. Що нею рухає: страх чи користь? кар’єра чи внутрішнє переконання? Чистота помислів.

– Але я не міг! Розумієте, не міг!

– Можливо, ви не впевнені у вині тієї людини?

– Як не впевнений? Я ж слідчий! – Іванов здивовано поглянув на «Дзержинського». – Контра! Справжнісінька, махрова контра.

– Інтуїція інколи підводить.

– При чому інтуїція? Повторюю, я слідчий. Не бабка-ворожка. – Іванов здивовано дивився на людину в шинелі, не в змозі приховати розчарування: «Як таке каже той, хто знає Першого чекіста Республіки?» – Контра сам зізнався у скоєному.

– Арештант із різних причин зізнається. – Голова губчека, здавалося, не помічав здивованого погляду.

– Зрозуміло, зізнання – не головний доказ провини. У справі речових доказів вистачить на двох. Логіка, свідки – все чисто, як погожий день. Без помилки.

– У чому ж справа? Революція – не гра в козаки-розбійники. У всі часи революція – жорстока і кривава справа. Тут – хто кого.

– Усе розумію, але не можу, – від уважно-проймаючого погляду, який, здавалося, пропалював до самісінького денця душу, стало ніяково. – У бою – рубав, стріляв. Там нарівні. Там, ви правильно сказали, хто кого. А біля стінки… Біля стінки – почуваєшся, як перед немовлям. Ні-ні, не зможу. Як в очі поглянути? А в спину – не по-чоловічи. Наче бандит із-за рогу…

Мовчки, не перебиваючи, слухав старший за віком і посадою, але ще молодий і твердий духом революціонер. Що довше й гарячковіше доводив Іванов, то більше проймав гострий відчутно-гарячий погляд. Живий погляд і обличчя, ніби з каменя або дерева витесане. Обличчя-фреска. Не жива людина – пам’ятник. Хоч зараз на майдан. На п’єдестал.

А Іванов усе говорив і говорив, ніби знав: як тільки замовкне – тієї ж миті опиниться біля стіни. І Захватаєв із наганом у руці. Щоправда, інколи хотів зупинитися: який сенс нагромаджувати слова перед кам’яною статуєю, але живі очі знову й знову запрошували до розмови.

– Чиніть, як знаєте, Федоре Карловичу, але стріляти в неозброєну, по-своєму порядну і переконану у своїй правоті людину не зможу. Розумієте…

– Розумію. Усе розумію. – Голова губчека вийняв руку з кишені шинелі, сперся на стіл. – Смертна кара – це протиприродне явище. Але в певні періоди історії людства бувають випадки, коли вища міра – необхідність.

– У житті все буває. Але навіщо перегинати палицю? Навіщо терор проти жінок або…

– Ви про що? – запитання пролунало нетерпляче суворо. На вилицях ожили тугі жовенці. – Слова… Слова… Приклади. Факти.

– Хоча б Нижній.

– А якщо самодіяльність на місцях?

– У Нижньому не самодіяльність. Мабуть, знаєте про телеграму з Центру, – Іванов звів повіки, заворушив губами. – Розстріляти. Ні-ні, пробачте. Розстріляти потім. «Треба напружити всі сили, навести масовий терор, розстріляти і вивезти сотні повій, які споюють солдатів, колишніх офіцерів».

– Оце пам’ять! – господар кабінету знову з пильною цікавістю дивився на заарештованого, відчуваючи, що той не переказав, а процитував текст телеграми. – З такою пам’яттю більше користі принесете в ЧК, ніж у кримінальному розшуку.

– Не скаржуся. Це в мене з дитинства. Раз прочитав – на все життя. Само собою, якщо цікаво або страшно.

– Нумо, – «Дзержинський» схилився над аркушем паперу.

Цього разу Іванов без запинання повторив текст телеграми.

– Можливо, пропустив яке слово. Або зробив перестановку. Щось миготить, але не піймаю. Але в цілому – точно.

Пізніше, перевіривши ще раз текст телеграми, голова губчека переконався, що Іванов пропустив лише одне слово «негайно» та в самому кінці не згадав після слова «офіцерів» – «тощо».

– Так що сталося з дамами найдревнішої професії?

– Як що? – здивувався Іванов. – Ви сумніваєтеся, що такі накази Центру саботують? Про щось путнє можуть і призабути. А палити патрони – охочих хоч греблю гати. Особливо, якщо натура в людини гнилувата.

– А що б ви запропонували? Що робити з жінками, які розбещують солдатів, знижуючи боєздатність армії. Шпигують. Заражають хворобами.

– Не знаю.

– Ви не знаєте. Я не знаю. Він не знає. А хто ж знає? Легше за все критикувати. – «Сталевий Федір» зробив кілька квапливих кроків, подивився на запис. – По-перше, легше за все критикувати. По-друге, телеграма складена, як би це сказати, не зовсім чітко. Або навпаки – надто добре, для мислячої людини, а не для фельдфебеля-виконавця. «Розстріляти і вивезти сотні повій…» За відомим історичним висловом царя. «Помилувати не можна стратити». Ось і думай, як учинити: чи то всіх стріляти і вивозити, чи то розстрілювати, щоб налякати найзлісніших і вороже налаштованих, а реш-ту – вивезти геть. Мабуть, текст розрахований на розумну та кмітливу людину.

Голос годинника приглушив останні слова чекіста. Мелодійний бій нагадував поминальний дзвін за загиблими випадково чи по злобі людській або вбитими, покараними за законами суспільства через користь або лиходійство.

– Гаразд, про телеграму і дам з’ясували, – у тиші голос пролунав особливо гучно. – А як же накажете чинити з контрою?

Іванов знизав плечима, мовляв, навіщо повторюватися. Не знаю – та й край.

Очі господаря кабінету заблищали, потім примружилися, погляд поринув крізь скло в далечінь, ніби в тій прихованій роками майбутній далечіні шукав не тільки відповідь на