Володимир Кривенко - Одіссея практиканта

– Ну, тоді, діємо за планом!

Як і передбачав Віктор, залучити місцевого зварювальника до нашої робити можна було лише через 2–3 дні, отже Віктор, потрясаючи червоним посвідченням, таки «вирвав» і костюм, і маску, і рукавиці. і електроди, і апарат… Ну словом, коли, близько першої години дня Едік, нарешті, з'явився на заводі, ми вже закінчили монтаж і готувались розпочати випробування системи та навчання персоналу.

– О! Які люди! – глузливо зустрів його Віктор. – А ми тебе вже й не чекали сьогодні! Біжи до готелю, візьми з моєї сумки процентовку, зараз енергетик її підпише, а потім – до головного на підпис і до секретарки по печатку, але ж дивись, щоб без дати!

Ошелешений такими нашими, незвичними, темпами Едік, не спромігшись на жодне слово, мовчки повернувся і пішов з котельної.

– Образився, і до вечора ми його не побачимо? – припустив я.

– О, ні, студент, помиляєшся! Що, що, а підписувати процентовки він мастак. Ми могли зовсім тут нічого не робити, а процентовка була б все одно підписана… Так вже було кілька раз…

– Як же так? – здивувався я. – Роботу не зробили, а гроші взяли? Ще ж кримінал!!!

– Ну, не такий вже й кримінал, бо ми потім ту роботу виконали, коли море замерзло, а тоді… Тепле море, вино, дівчата… Яка робота?

Едік з'явився під самий кінець робочого дня з головним енергетиком і головним інженером. Система працювала бездоганно, а ми, якраз закінчували навчання обслугового персоналу. Начальство трохи послухало, подякувало нам за ударну працю і, поманивши за собою Едіка, пішло.

– Щось я нічого не зрозумів, – сказав я.

– А я що, екстрасенс? – знизав плечима Віктор. – Подивимось.

Зустрілися ми з Едіком лише в готелі. Він знову лежав на нерозібраному ліжку, на столі лежала підписана процентовка, проштамповані бланки наших відряджень з підписами, але без дати і шість червонців…

– Едік! А це як розуміти? – запитав Віктор, стукаючи вказівним пальцем по банкнотах.

– Вибив у замовника за ударну працю. – Сказав, солодко потягуючись, Едік.

– А конкретніше! – насупився Віктор. – Я ж тебе знаю. Знову під майбутні звитяги?

– Та нє! Ти що? Я ж обіцяв! – образився, рвучко піднімаючись з ліжка, Едік. – Це я за те що, ми, враховуючи їхні проблеми зі зварювальниками, пішли їм на зустріч і доукомплектували нашу бригаду зварювальником…

– Доукомплектували? Ми? – розсміявся Віктор. – Ну, ти і жук!!!

– Щось не так? – настовбурчився Едік.

– Та ні, все так. Молодець! Тепер будемо ділити по совісті. Згода? Не буде заперечень, якщо ми розділимо цей бакшиш по третині на брата? – Віктор простягнув мені два червонці, два поклав собі в кишеню, а простягаючи останніх два червонці Едіку, спритно забрав один і теж поклав у свою кишеню, відповівши на здивований погляд Едіка:

– А це твій борг.

– Який ще борг?

– Як це «який борг»? А ресторан?

– Коли це ти мене в ресторан водив?

– Не тебе, а того, кого на трасі голодного кинув. Я ж мусив, якось спокутувати твою провину, бо яку думку про наше священне товариство налагоджувальників буде мати оцей «доукомплектований» коли залишить нас? – Едік, у відповідь на ті слова тільки скрушно махнув рукою.

– А тепер, – продовжив Віктор, – на горшок, в душ і в люлю, бо завтра рано-вранці їдемо далі.

– Та, куди ж спішити, – не погодився Едік. – ми ж планували тут два – три дні побути.

– Так би воно й було б, аби студент нам такого форсажу не надав, а тепер, ми вільні дні проведемо або в Миколаєві, або в Одесі, або додому поїдемо. У кожного буде вільний вибір.

– Якщо я маю право голосу, – втрутився і я, – то я пропоную в темпі зробити все необхідне якнайшвидше, щоб мати хоч би тиждень вільний, бо що ті три дні на морі – одне розстройство.

– О! Чув, Едік? – слова не хлопчика, а мужа!!! – І, повернувшись до мене, поплескав мене по плечу і сказав:

– У чому річ? Ти ж тепер вже не додаток до нашої бригади, а наш рівноправний колега. Так, що, як буде потреба – висловлюйся, не тушуйся!

– Я теж за, – знехотя погодився Едік, – тільки от, нащо так коней гнати? Можна ж і з обіду поїхати… Вранці ж так солодко спиться!.. Ми з Віктором дружно, від душі, розсміялись.

– Не буде у тебе солодкого завтра вранці, бо, в потрібному нам напрямі їде машина з заводу. Я вже домовився, водій зробить невеличкий «гак» і підвезе нас до самісінького заводу, щоб не тягати нам наші валізи по спеці та пилюці.

– А що ж ти не сказав, що на шару їдемо? – враз повеселішав Едік. – Якщо на шару, то я і вночі встану!..

О шостій ранку наступного дня, Веселинове, вже зникло в густій куряві, піднятій колесами нашої машини, а десь за годину-півтори, ми вже в’їжджали в досить велике село. На в'їзді в село побачив я мальовничі руїни, що визирали з-за дерев та густих кущів бузини.

Є у мене така, напівсвідома, археологічна риса; – тягне мене доторкнутись до уламків минулого, дихнути повітрям прадідів. Обов'язково, думаю, знайду час, навідаюсь сюди.

Водій наш,