Христина Лукащук - Курва

вкусила б його, але не можу, бо нічого не бачу. У ту мить я, наче вовчиця, загнана в глухий кут, наїжачилася і покусала б увесь світ, кожного, хто простягнув би до мене руку. Не знаю, чи я гарчала, бо мову відняло: скаламучений мозок продукував слова, фрази, уривки думок, якісь цитати, а рот відмовлявся цей потік свідомості оприлюднити.

– Де мій тттееллллеефон? – перше, що вичавила із себе і розридалася.

Від безсилля. Як же то: я, в якої язик завжди підвішений, яку ще нікому не вдалося переговорити, – і не можу нічого сказати?! Не можу ні пожалітися на ті кляті кола, які гойдають і гойдають мою свідомість, аж здається – зараз виблюю; не можу вилаяти архітектора-женоненависника, бездарних чиновників, неуважну до людей країну, несправедливий світ; зрештою, не можу просто пожалітися, бо мені від удару в скроню відібрало мову. Можу тільки плакати. Гірко, голосно, відверто і неприховано чесно.

Від тієї відвертості всі роззяви, що зібралися були поруч, розступилися. Саме вона погнала їх геть. Кому цікавий твій щирий біль? От якби ти щось приховувала, то одразу б знайшлися люди, готові за будь-яку ціну цю таємницю з тебе вичавити. А так ну які секрети? У мене їх більше нема. Вони всі розлетілися врізнобіч, як розлетілося-розповзлося гаддя з ненароком розбитого яйця-райця в казці.

– Не хвилюйтесь. Усі ваші речі є. Я позбирала. Ви трохи отямтесь, і я вам усе поверну, – промовила чужа, незнайома мені пані.

Була трохи старшою від мене. Доглянута, все в гармонії: зачіска, манікюр, торба, вираз обличчя. Курва? О Господи, до чого тут це? Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить – і я попросила б її вийти за мене заміж. Певно, вона б і тоді не розсміялася, а терпляче чекала, доки мої надміру струшені мізки вляжуться на своє місце…

Мене розбудив дзвінок мобільного телефону.

– Алло, ти що, спиш? – сміється, аж заходиться.

Він уміє прокидатися зранку цілковито свіжим і, на відміну від мене, бадьорим. Бо я, розплющивши очі і звівшись на ноги, ще якийсь час нипаю по своєму помешканні мов уві сні. Від ліжка – в лазничку,[4] з лазнички – на кухню, поставлю на плиту чайник, поллю квіти, приготую каву. І тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.

– Ні, не сплю, – розуміючи, що це безглуздя, брешу, бо ж не хочеться, щоб із тебе спозарання кпили. Тільки-но розплющила очі і намагаюся зрозуміти, де я. Вчорашні поклони королю Данилу Галицькому даються взнаки.

– Тоді скажи, на якому етапі свого маршруту ти перебуваєш: ставиш чайник чи поливаєш квітки? – регоче ще голосніше.

Ото є з чого сміятися! Можна й образитися. А чому б і ні? Він сміється з того, що мені дороге, з моїх звичок, уподобань. Себто з мене. Можна сказати, з найінтимнішого, бо тільки він про це знає, бо тільки він ось уже два роки час від часу ночує в моєму ліжку. Він цього не цінує, очевидно. Він, мабуть, не зауважує або не надає значення тому, що він у мене один. А може, прагне не зауважувати. Бо тоді виходить так, що я в нього також повинна бути одна?… А це вже дещо інше. Це як мінімум обмеження свободи.

– Тебе чекаю, – солодко, бо, поки реготав, згадала, що в мене канікули.

– Ов-ва! Тоді відчиняй двері.

– Ти що, тут? Під дверима? Вже?

– Може, усе-таки впустиш чи так і будемо розмовляти, мов засуджені?

– Пущу, пущу… – бурмочу собі під ніс.

Люблю несподіванки, але не такі.

На ходу взуваю капці, намагаюся втрапити в рукав халата. Наполовину вбрана, з одним капцем на босих ногах – той, другий, наче випарувався – відчиняю двері.

– Ого!

Павлова усмішка сходить з уст, очі округлюються, стають твердими і лупатими, як у тваринки, якій спочатку дали, а за мить відібрали їжу. Мимоволі простягає до мене руки, але майже відразу їх опускає.

Я не розумію, що є причиною такої різкої зміни його поведінки. Так, відомо, що ранок – це не найкращий час для жінок, особливо коли вони щойно з ліжка – невмивані, незачесані. Та Павло безліч разів мене бачив такою. Ще й безсоромно жартував, що, хоч як дивно, впізнає мене, бо свою дружину, яка на ніч знімала макіяж, зранку не одразу признавав.

– Що «ого»?

Про всяк випадок я озирнулася. Можливо, його так збентежило те, що за мною?… Ні, все як завжди, все, до чого він звик чи принаймні мав би звикнути, – я так цього хотіла.

– Що з тобою? – Кидається до мене, наче я от-от раптом зникну. Хапає в обійми, тулить, цілує, гладить просто в дверях. – Тебе хтось побив? – ніжно. – Хтось тебе образив? – холодно, діловито.

– Ні, коханий… – Я тулюся до нього, бо таким чуйним і дбайливим бачу вперше.

Усе повинно прояснитися, я не сумніваюся, бо не може Павло ні з того, ні з сього отак узяти й бути ніжним, схопити мене в обійми і, наче порцелянову ляльку, тримати-оберігати, не з’їхав же він із глузду. Поки все проясниться, буду відчайдушно насолоджуватися теплом, яке струменить від цього чоловіка, і купатися в омріяному відчутті сили і затишку, якого так бракує і заради якого можна стерпіти багато чого. Хоч оте незрозуміле «ого»…

Павло здогадується першим.

– Ти на себе в дзеркало дивилась?

– Ні. Я одразу побігла відчиняти тобі двері. До речі, у тебе ж є свої ключі… – Раптовий здогад послаблює обійми і відсуває омріяну стіну. – Загубив?

– Ні. Не загубив… Не хотів будити.

– А-а-а…

А що інше я мала сказати? Про «загубив» я придумала в останню мить, коли обвинувачення, що він просто прагне дистанціюватися, мало не зірвалися мені з уст… Але ні, не сьогодні.

Тим часом він обернув мене до великого – на повен зріст – люстрá. Я оторопіла. Ліва частина мого обличчя, від скроні до вилиці, була вкрита суцільним синцем традиційного темно-фіолетового кольору (слава архітекторам-женоненависникам та чиновникам, які ненавидять усіх загалом).

Мені стало прикро. Ото й усе. Ті обійми, та ніжність – це нормальна реакція на синець, звичайнісіньке бажання захистити слабшого. Воно постійно домінує в чоловіків, робить їх у власних очах сильними, мужніми, героями, і розумні жінки вміло ним користаються.

Хутко, поки героїзм із мого мужчини не вивітрився, розповідаю про своє «поклоніння» королеві. Сподіваюся продовжити собі таким чином ті ніжність і турботливість, про