Христина Лукащук - Курва

А мене від тієї легкості, з якою добилася бажаного, ледве не знудило. Чи це залишкове явище від удару?

– Може…

– Ніяких може – їдемо! – я, тоном, який не підлягає апеляції.

– Тоді потрібно в когось запитати, що робити… – Невпевнено.

– О п’ятій ранку?

Бачу, він про щось подумав, але не наважується сказати.

– Кохана, зробиш кави?

– Еге ж. Нам пора виходити? О котрій виліт?

– О сьомій.

Поки я роззиралася та запарювала каву, Павло кудись щез.

– Троксивазинова мазь. Запиши.

– Про що ти?

– Мазь від синців. За день-два перейде, якщо вчасно застосувати. Ти ж не хочеш на пляжі привертати до себе зайву увагу?

– А просто увагу можна?

Павлові подобалося, коли чоловіки озиралися за мною, коли, іноді незважаючи на його присутність, обдаровували знаками уваги. Та й мене це тішило, ніде правди діти. Але якби мене хто запитав, то я б зізналася, що проміняю, не роздумуючи, погляди всіх чоловіків світу на увагу того одного-єдиного, що поруч. Але не в той час, поки сепарація, поки триває з’ясування стосунків із дружиною й зі своїм еґо.

Яким чином я опинилася поруч із Павлом, досі не могла второпати. Усі чи майже всі мої однокласники давно вже одружені або заміжні, а я так і не можу знайти свого. Зустрічалася то з одним, то з другим… А коли нарешті вирішила – він, то виявилося, що в нього двоє дітей і дружина.

Як я про це не знала? Сліпа була. Таких речей неможливо не бачити, не розуміти, не відчувати. Тільки не для жінки. Я саме закінчувала інститут, а Остап був директором із виробництва на одній фірмі, що спеціалізувалася на виготовленні металопластикових вікон. Мав солідну машину, винаймав гарне трикімнатне помешкання неподалік від центру і щиро всміхався.

Я закохалася. Це були найбезтурботніші дні мого життя, наповнені романтичними вечерями, поїздками на природу, подарунками. Не те, щоб дорогими, але доволі часто. Він добре розумівся лише на вікнах. Двокамерних, трикамерних, п’ятикамерних. Їжа, музика, кіно, театр були для нього недоступними. Він слухав групу «Тік» і щиро дивувався, як можна її не любити. «„Вчителько, мікрорайону нашого жителька…” Скільки ніжності, скільки ностальгії в цих словах!» – часто повторював він.

Чому я залишалася з ним? Мені виповнилося двадцять шість, жоден чоловік добровільно не прагнув поєднати зі мною життя. Ні, мені нічого не бракувало. Висока, добре збудована, з невеликими (другий розмір), зате пружними цицьками, з тугими сосками, які самі готові скочити до рота. Я не мамина доця, не пуританка. Правда, про секс більше знаю з книжок, але все ж таки теоретично підкована і готова до всього, аби лиш вийти заміж.

Думаю, якби ця нав’язлива ідея не діймала мене, як страшний сон, а перед тим не переслідувала мою матір, а ще перед тим і бабцю, і прабабцю, то, можливо, я б не наробила стільки дурниць у своєму житті. Нема хлопа, то й що? Не нині, то завтра обов’язково з’явиться. А так доводиться хапати те, що під руками, а це означає, що він або нікому не потрібний, або вже побував у вжитку. Як у «секонд хенді»: якісне трапляється вкрай рідко, гору того непотребу треба перелопатити, аби знайти більш-менш пристойну річ. Та й це ще не перемога: потрібно прийти додому, замочити, випрати, висушити, випрасувати, де треба – петельку зловити чи ґудзик пришити, аж тоді диви – сидить річ, як влита.

Але скільки ж праці, скільки часу… А де в нормальної дівчини, якій мати сказала, що вийти заміж – понад усе, є час по чоловіках вештатися, приглядатися, примірятися, прицінюватися?… Нема. Підібрала, що під руками було, аби хтось інший не вхопив, бо декотрі примудряються чоловіка просто тобі з рук вирвати і гайда до каси, перепрошую – до вівтаря…

А тут іще дідусь, який зібрався помирати, покликав якось мене до себе і висловив усе, що за життя накипіло.

– Ти, дитинцю, на хлопів вважай. То такі створіння, що з ними треба очі завжди відкритими мати. Одним словом, всі вони… наволочі… – Вмовк.

Не хотілося цих міркувань тоді, у моєму віці, слухати. Навіть якщо це правда. Навіть якщо згодом ці слова згадуватиму і каятимуся. А тим паче перед тим, як я заміж зібралася. Ось коли вийду, стану як усі, отоді й зможу на такі теми пащекувати, ще й сама молодших залюбки повчатиму… Та в ту мить вирішила дідусеві за турботу подякувати і якомога непомітніше щезнути. У нього інсульт, прикутий до ліжка, не ходить.

– Ось на мене, старого, поглянь. Ти ж знаєш, що я хлоп був ого-го!

Він намагався стиснути правицю в кулак і потрясти нею в повітрі, щоб проілюструвати, яким він був козарлюгою. Рука кволо впала на простирадло і немічно лежала вздовж колись богатирського тіла. Настрій йому зіпсувався, і без усякої бравади й повчання закінчив він свою промову:

– Я сам таким був. Знаєш, дитинцю, скількох жінок я перепсував? Не одна голову через мене втратила і життя занапастила… А тепер що? Лежу спаралізований, і єдина твоя бабця з-під мене судно виносить, миє, порається, не гордує. А я їй скільки болю завдав… Слів таких нема, аби тую кривду описати…

Стою, дивлюся на цього чужого мені чоловіка (коли зчужів – не зауважила) і ловлю себе на тому, що жодної емоції в мене не викликає ні знечулене старече тіло, ні зізнання його, ні спогади. А от остання репліка, яка наздогнала мене біля дверей, таки зачепила. Зачепила і повисла на шиї мертвою хваткою, як в утопленика.

– І ще… Ти… ото… – не міг ніяк почати. – Ти заміж обов’язково вийди. А згодом роби, що захочеш: покинь, розлучися… Знаєш, як у народі кажуть: «Lepiej pani rozwódka, niz pani kurva».[5]

Мій Остап, із яким ми вибирали ділянку (куплену, до речі, на моє ім’я), їздили до архітектора, що проектував нам двоповерховий будиночок із терасою для гостей, вибирали штори, дитячу колиску, – раптом зник. Отак. Ні сіло ні впало – пропав. Телефон не відповідає, на роботі кажуть – не знають, що з ним, начебто лікарняний узяв, помешкання зачинене. Випарувався.

Тиждень я себе заспокоювала, переконувала, що все ще виправиться, і заручини, які минулого місяця відсвяткували, переростуть у велелюдне, масштабне щастя для всієї родини – моє весілля. Може, до батьків поїхав, може, не доведи Господи, хтось заслаб несподівано, може, хто з друзів потребував його допомоги… Поїхав, не