Христина Лукащук - Курва

– Я згодна. – Навіть не робила спроби боронитися.

Навіщо себе обманювати?… У мене вистачало сили й розуму визнати себе цілковитою дурепою. Тоді я переживала страшну депресію, викликану невдалим коханням. Та ні, кохання не буває вдалим чи невдалим – бувають дурепи, які пхаються туди, де їх ніхто не потребує…

Мені раптом кортить, аби та дівчина, наче з фільму, повернулася й сіла за мій столик. Упевнена, ми б із нею потоваришували.

Це вдруге я бачу жінку, краса якої мене справді схвилювала. Вона залишила по собі приємний присмак у вигляді шлейфу дорогих парфумів.

Уперше я побачила таку, тільки трохи старшу (а може, то я була молодшою), у нас на вулиці. Пам’ятаю, ми втрьох – я, мати і батько – чекали біля під’їзду на материну подругу, яка, як завжди, барилася. Ми мешкали в сусідніх квартирах. Назустріч ішла жінка. Мабуть, вона тоді була віку моїх батьків. Висока, тендітна, з неабияким смаком вбрана. Довга джинсова спідниця з відвертою розпіркою спереду, світлої шкіри м’який широкий пасок із великою пряжкою, біла, гаптована білими нитками блузка, через плече перекинута велика шкіряна торба і шовкова шаль глибокого зеленого, як морське дно перед штормом, кольору, що розвівалася, змішуючись із її розпущеним світлим, як ніжна скоринка білого хліба, волоссям… Делікатна засмага магнітила погляди. Притягнула і мій. Я, не зумівши його втримати при собі, відпустила, і він летів поряд із цією дивовижною жінкою, якої досі в нашому районі не бачила.

– К-у-р-в-а, – зневажливо, смакуючи кожну літеру, викотила те слово з уст моя мати, від чого воно стало ще круглішим і переконливішим.

– Ти її знаєш? – здивовано спитав батько, погляд якого також прикипів до незнайомки.

– А хто тої курви не знає, – побагровівши раптово, трохи заголосно відповіла мати.

Ми з батьком мовчали, мов пристиджені тим, що не знаємо тієї курви, яку всі решта знають, і мимоволі порівнювали її з нашою матір’ю. Порівняння були не на материну користь. Колись красива, тепер вона втратила всю свою звабу, розповніла й обстригла спалене хімією волосся. Виглядала так, як більшість жінок її віку. Навіть дорогий одяг не ховав зайвої ваги, надміру широких стегон, набряклих від навантаження ніг. Друге підборіддя, обвислі щоки, обважнілі повіки з підмальованими чорним олівцем стрілками. Втомлені очі, розгублений погляд.

Вона мовчала. Бо мовчали ми.

Нам із батьком було цікаво, хто ж усе-таки та жінка, яка мимоволі зачепила наші погляди, і тепер вони тріпотіли їй услід, як кольорові гелеві кульки. Але ні він, ні я не насмілилися спитати. Ситуацію прояснила сусідка.

– Зоню, а чи знаєш, кого щойно побачила? – першою до подруги звернулася мати.

– Кого? – щиро зацікавлено, бо перед нею – наші з батьком обличчя, що виглядали, певно, так, наче ми вздріли примару.

– А ту курву з дванадцятого дому. Ту, що в Славіка Оробця оселилась після того, як він прогнав дружину з донькою, – аж радісно, бо нарешті є з ким поділитися наболілим.

– А-а-а, ту-у-у-ю, – багатозначно проспівала пані Зоня, згідливо киваючи головою.

Була такою ж обважнілою, як і моя мати. Це їх об’єднувало й додавало сил. Натомість я зрозуміла, що бути красивою, стильно вбраною означало бути курвою…

– Будете щось замовляти? – мене не виганяли, але ввічливо натякали, що я займаю столик.

– Ні, дякую, – розуміюче всміхнулась я і вийшла на вулицю.

Місто робить мені подарунки. Іноді один, а буває, що й кілька разів на день. Часом це відбитий сонячний зайчик, часом – загорнутий у вранішній туман шпиль церкви святого Андрія, подеколи – вдало підібрані квітки на доглянутих балконах. Так, у Львові є й такі…

Літо закінчується, як невмолимо кінчається гарний сон. Ти будь-що прагнеш його затримати, хапаєш за поли, прохально тягнеш руки, благально складаєш долоні… А він таки полишає тебе під солодку мелодію будильника (десь читала, що вона має бути якомога лагідніша, тоді менше стресу зазнає крихка в перші миті пробудження психіка), уже кілька десятків років (завидна стабільність) наставленого рівно на сьому ранку… Крізь прозорі гардини (нащо вони взагалі, коли прозорі?) помалу проникає матове світло нового дня. Долинає запах ранкової сигарети, яку сусід із нижнього поверху викурює в себе на балконі, і має на це право… Прокидатися не хочеться. Єдина рятівна думка, що день може видатися доволі цікавим, зганяє тебе з постелі. А можливо, просто звичка. Рефлекс. Так само і з літом…

Сьогодні мені пощастило, мабуть, найбільше за останні кілька місяців. Багато світла, квітів, сонячних плям. Як завжди, не йшла – летіла. Результат лету – складний пірует із чолобиттям перед королем Данилом Галицьким, точніше, перед його пам’ятником. Я зненацька зашпортнулася за підвищення на тротуарі.

Якщо мати хоча б елементарні знання в галузі архітектури, то можна впевнено зауважити, що це таки був не тротуар, а частина мощення вертикального планування. Хтозна, для чого його придумав віртуоз-архітектор, – чи хотів здивувати, чи по-іншому не виходило… На самому тротуарі розмістився літній майданчик від кафе-бару «Старенький трамвай», – не без погодження архітекторів-невдах, бо як їх після цього назвеш?…

Сиджу на тротуарі чи пак казна на чому. Перед очима пливуть темні, густі, як венозна кров (благо, її хоч ніде не видно), кола, і я гойдаюся посеред них, як абортований із теплої і безпечної матки зародок. Думаю не про те, що завтра маю відлітати до довгоочікуваного моря; не про те, чи мені вдасться відновити рівновагу, якої й так не було багато і яку в мить падіння остаточно згубила; не про те, чи скоро відновлять свою функцію органи сприйняття: зір, слух, нюх, дотик. Одна-єдина думка про те, чи ніхто не поцупить моєї торби. У ній – мало не все моє багатство: документи і гроші (зняла з банкомату півхвилини тому), мобільний телефон, де всі номери, – єдиний і незамінний зв’язок зі світом (номери, як і слід було очікувати, ніде не продубльовані). Окуляри покинули мене в мить фатального зближення з ажурним чудернацьким покриттям із бетону, у заглибинах якого застрягають шпильки, що надають безсумнівної витонченості жіночим ніжкам…

Доходжу висновку, що архітектор, який розробив вертикальне планування, – патологічний женоненависник. Та це згодом, а зараз, продовжуючи гойдатися, раптом відчула, що якийсь чолов’яга (ні, неправда, не якийсь, а саме той, котрий роками неподалік від монумента продає засоби проти щурів, молі, тарганів) ззаду хапає мене за цицьки. І хоч пошкодженим, збовтаним мозком розумію, що він не залицяється, а намагається мене підняти, – пручаюся. Якби могла, то ще і