Карл Раймунд Поппер - Відкрите суспільство та його вороги

історії, а відсутність цієї цілісності. Автором вистави на Кону історії є не один Бог — у ній бере участь цілий сонм богів. Гомерове тлумачення історії подібне до іудаїстського за якимось непевним відчуттям приреченості, уявленням вищої влади поза сценою. Але, за Гомером, кінцева доля прихована, на відміну від іудаїстських трактувань вона залишається таємничою.

Першим греком, котрий запровадив більш означену історицистську доктрину, був Гесіод, на якого, ймовірно, вплинули східні джерела. Він використав ідею загального напрямку або тенденцій історичного розвитку. Його тлумачення історії песимістичне. Він вважає, що людство в своєму розвитку від Золотої доби приречене на виродження — фізичне і моральне.

Апогеєм різноманітних історицистських ідей, пропонованих стародавніми грецькими філософами, стала грандіозна філософська картина світу, намальована Платоном у спробі тлумачити історію й суспільне життя грецьких племен, і зокрема афінян. Його історицизм зазнав упливу кількох попередників, і надто Гесіода, але найбільше на нього вплинув Геракліт.

Геракліт був філософом, який запровадив поняття мінливості. До того часу грецькі філософи, перебуваючи під впливом східних ідей, розглядали світ як грандіозну споруду, будівельним матеріалом для якої слугували матеріальні речі1. Це був загал речей — космос (слово, що, очевидно, спочатку означало східний намет чи шатро). Тодішні філософи переймалися питаннями: «З чого побудований світ?» або «Як він побудований, який його справжній початковий задум?» Вони розглядали філософію або фізику (тривалий час між цими двома термінами не було різниці), як дослідження «природи», тобто першооснови, з якої цю споруду, світ, побудовано.

Усі процеси, що бралися до уваги, поділяли на ті, що відбуваються всередині цієї споруди, або такі, що утворюють чи підтримують її, порушуючи і відновлюючи стабільність і рівновагу конструкції, яку вважали в основі своїй незмінною. Ці процеси були циклічні (крім процесів, пов'язаних із виникненням споруди; питання: «Хто побудував її?» обговорювалося східними схоластами, Гесіодом та іншими). Цей дуже природний підхід, природний навіть для багатьох із нас сьогодні, був витиснутий генієм Геракліта. Він запровадив точку зору, яка твердила, що немає такої споруди, ні стабільної конструкції, ні космосу. Ось один із його висловів: «Космос, у кращому разі, нагадує недбало накидану купу сміття»2. Він мисленно уявляв собі світ не як споруду, а радше як один колосальний процес; не як загал усіх речей, а як суму всіх подій, або змін, або фактів. «Все тече, ніщо не стоїть на місці» — такий девіз його філософії.

Гераклітове відкриття дуже довго визначало розвиток грецької філософії. Філософські вчення Парменіда, Демокріта, Платона і Арістотеля можна в цілому змалювати як спроби розв'язати проблеми відкритого Гераклітом плинного світу. Велич цього відкриття важко переоцінити. Його називали не інакше як жаским і порівнювали із «землетрусом, який все... наче розхитав»3. І я певен, що це відкриття спиралося на гіркий Гераклітів досвід, який він виніс із суспільних і політичних потрясінь його доби. Геракліт, що жив в епоху соціальної революції, став першим філософом, який вивчав не лише «природу», а й приділяв велику увагу дослідженню етико-політичних проблем. Саме в той час грецька племінна аристократія почала втрачати свої позиції під натиском нової сили — демократії.

Щоб збагнути наслідки цієї революції, ми повинні пам'ятати про стабільність і негнучкість суспільного життя при племінному аристократизмі. Суспільне життя визначали соціальні й релігійні табу; кожен знав своє місце в цілісній соціальній структурі; кожен відчував, що посідає відповідне, тобто «природне» місце, відведене йому силами, які правлять світом, кожен «знав своє місце».

Згідно з традицією, Геракліт мав посісти своє місце — стати спадкоємцем династії царів-жерців в Ефесі, але він зрікся сану на користь свого брата. Попри свою гордовиту відмову брати участь у політичному житті міста, він підтримував аристократів, які марно намагалися чинити опір зростаючій хвилі нових революційних сил. Цей його досвід на суспільному чи політичному терені відображено в уривках Гераклітових творів, що дійшли до нас4. «Ефесців слід перевішати один за одним, усіх дорослих, і залишити правити містом дітей...» — читаємо ми одну з його реплік на ухвалу охлосу прогнати Гермодора, Гераклітового друга-аристократа. Його тлумачення народних стремлінь є найцікавішим, оскільки показує, що запас антидемократичних доказів мало змінився від часів зародження демократії.

«Вони кажуть: ніхто хай не буде кращим з-поміж нас; а хто стане видатним, то бути йому не тут, а серед чужинців». Його ворожість до демократії прозирає скрізь: «вони натоптують свої животи, як звірі... Вони обирають співців і простонародні ідеї своїми провідниками, не усвідомлюючи, що більшість із них — погані, і лише меншість — добрі... В Прієні жив Біант, син Тевтамеса, чиє слово було вагомішим за слова інших людей. (Він сказав: «Більшість людей лихі».) ...Юрба байдужа, її не цікавить навіть те, на що вона наштовхується; вона також не здатна засвоїти урок — хоча й певна протилежного». Він провадить у тому ж дусі: «Закон саме в тому, що може вимагати коритися волі Однієї Людини». Ось ще один прояв Гераклітових консервативних і антидемократичних поглядів, що в даному разі за своїм формулюванням, але, очевидно, не за наміром, цілком прийнятний для демократів: «Народ мусить боронити закони свого міста, так, начебто це його мури».

Проте відстоювання Гераклітом стародавніх законів свого міста було марним, і його надзвичайно вразила плинність речей. Гераклітова теорія мінливості відбиває це почуття5. «Все тече,— казав він. І ще: — Не можна двічі ступити в одну й ту саму річку». Втративши ілюзії, він виступав проти віри в те, що існуючий суспільний лад триватиме вічно: «Ми не повинні поводитися, як діти, в яких виховували вузький світогляд: «Так нам заповідали».

Цей наголос на мінливості, а надто на змінюваності суспільного життя є важливою характерною рисою не лише філософії Геракліта, а й історицизму в цілому. Те, що речі й навіть царі змінюються, стало істиною, яка мусить вразити надто тих, хто сприймає своє соціальне середовище як щось дане. Надто багато доводиться визнати. Але в Гераклітовій філософії стає очевидною і менш приваблива риса історицизму, а саме надмірне наголошення на змінюваності, поєднане з додатковою вірою в безжалісний і незмінний закон долі.

У цій вірі ми стикаємося з підходом, що на перший погляд хоча й суперечить надто сильному наголосу, який історицисти роблять на змінюваності, але він є характерним для більшості, якщо не для всіх історицистів. Мабуть, можна пояснити це ставлення, якщо трактувати наголос історицистів на мінливості як симптом зусилля, потрібного для подолання підсвідомого опору ідеї плинності. Це також пояснило б те емоційне напруження, що змушує стількох історицистів (навіть нині) підкреслювати новизну нечуваного одкровення, що на них зійде.

Такі міркування дозволяють припустити, що ці