Карл Раймунд Поппер - Відкрите суспільство та його вороги

без провідника. Так само не можна дозволити звикнути робити хоч би що то було на власний розсуд: байдуже, через запопадливість чи через жвавість характеру. І на війні, і під час миру слід спрямовувати свій погляд на вождя і вірно йти за ним. Навіть у найдрібніших питаннях треба діяти під керівництвом. Ось приклад: вставати, рухатися, митися або їсти слід... тільки тоді, коли це звелять робити. Одне слово, треба призвичаїти людську душу навіть не мріяти про самостійні дії і зробити її зовсім неспроможною до таких дій.

Платон Афінський

Міф про походження і приреченість

Розділ 1. Історицизм і міф про приреченість

Багато хто переконаний, що по-справжньому науковий або філософський підхід до політики і більш глибоке розуміння суспільного життя в цілому повинні грунтуватися на розгляді й тлумаченні історії людства. Якщо проста людина сприймає своє оточення, важливість власного досвіду та своїх жалюгідних зусиль як належне, то вважають, що суспільствознавець чи соціальний філософ повинен розглядати речі з вищого рівня. Він убачає в індивіді пішак, дрібну деталь у загальному механізмі розвитку людства. І тут учений виявляє, що по-справжньому важливими акторами на Кону історії є або Великі народи та їхні Великі Вожді, або ж Великі класи чи Великі ідеї.

Як би там не було, мислитель пробує зрозуміти зміст вистави, що розгортається на історичних містках; він пробує збагнути закони історичного розвитку. Якщо йому це вдається, то він, звісно, зможе передбачати й майбутні еволюції. Тоді такий мислитель будуватиме політику на міцному підмурку і даватиме нам практичні поради, прогнозуючи, які політичні кроки, ймовірно, матимуть успіх, а які приречені на невдачу.

Такий короткий опис підходу, який я називаю історицизмом. Це давня ідея, або радше широке коло ідей, котрі, на жаль, такою мірою стали часткою нашої духовної атмосфери, що їх, як правило, приймають на віру і лише вряди-годи піддають сумніву.

В іншій праці я намагався довести, що історицистський підхід до суспільних наук дає жалюгідні наслідки. Я також спробував окреслити метод, який, по-моєму, міг мати кращі результати. Але якщо історицизм — це хибний метод, що веде до нікчемних висновків, то варто подивитися, як він народжувався і як йому пощастило так укріпитися.

Історичний нарис, зроблений з цією метою, може водночас послугувати для аналізу розмаїття ідей, які поступово нагромадилися довкола серцевинної доктрини історицизму — вчення про те, що історією правлять особливі історичні або еволюційні закони, відкриття яких надасть нам змогу пророкувати долю людини.

Історицизм, який досі я характеризував радше абстрактно, може бути чудово проілюстрований однією з його найпростіших і найдавніших форм — доктриною обраного народу. Ця доктрина є ще однією спробою дати історії теїстичне тлумачення, тобто визнати Бога автором вистави, що розгортається на Сцені історії. Теорія обраного народу, якщо конкретніше, припускає: Бог виділив певний народ, що має стати інструментом Його волі, і цей народ успадкує Землю.

У такій доктрині закон історичного розвитку визначається волею Божою. Саме в цьому полягає різниця між теїстичною та іншими формами історицизму. Натуралістичний історицизм, приміром, може розглядати закон розвитку як природний закон; духовний історицизм трактуватиме його як закон духовного розвитку; а економічний історицизм знову ж таки як закон економічного розвитку. Теїстичний історицизм, як і інші різновиди цієї доктрини, поділяє точку зору, що існують певні історичні закони, які можна відкрити і на їхній основі будувати передбачення щодо майбутнього людства.

Без сумніву, вчення про обраний народ сягає своїм корінням у племінну форму суспільного життя. Трибалізм, тобто проголошення найвищої цінності племені, без якого індивід позбавлений найменшої ваги, є елементом, який можемо знайти у багатьох історицистських теоріях.

Окрім трибалістських, є й інші форми, здатні ховати в собі елемент колективізму1: вони можуть так само наголошувати на важливості якоїсь групи чи колективу — як-от класу,— без яких індивід є нічим.

Ще одним аспектом доктрини обраного народу є віддаленість того, що вона називає кінцем історії. І хоча вона може змальовувати цей кінець з великим ступенем визначеності, муситимемо подолати дуже довгий шлях до його досягнення. Цей шлях не лише довгий, а й покручений, із стрімкими підйомами і спусками, лівими і правими заворотами. Таким чином, будь-яку припустиму історичну подію на цьому шляху можна викласти в схему тлумачення. Жоден мислимий досвід2 не здатен спростувати цю доктрину. Але тим, хто вірить у неї, вона дарує упевненість щодо кінцевого наслідку людської історії.

Теїстичне тлумачення історії піддаватиметься критиці в останньому розділі цієї книжки, де також буде показано, що деякі видатні мислителі християнства відкидали цю теорію як ідолопоклонство. Відтак не слід сприймати нападки на цю форму історицизму як нападки на релігію. У цьому розділі доктрина обраного народу лише править за ілюстрацію, цінність якої виплива з того факту, що її головні характеристики3 поділяють два найсуттєвіші різновиди сучасного історицизму, аналізові яких присвячено більшу частину цієї книжки — історична філософія расизму або фашизму, з одного (правого) боку, і марксистська історична філософія, з другого (лівого). Замість обраного народу расизм виділяє обрану расу (вибір Гобіно*), яка має стати знаряддям долі і зрештою заволодіти світом. Марксистська історична філософія підмінює народ обраним класом, інструментом творення безкласового суспільства, і водночас класом, який приречений успадкувати Землю — правити світом.

* Гобіно, Жозеф Артур, граф де (1816-1882) — французький письменник, драматург, філософ, дипломат. В «Есе про нерівність людських рас» (1853-1855) писав про зверхність нордичних народів над усіма іншими. (Прим. перекладача.)

Обидві теорії засновують свої історичні прогнози на такому тлумаченні історії, що веде до відкриття законів її розвитку. У випадку з расизмом це вважається одним із законів природи — біологічна зверхність крові обраної раси пояснює течію історії, минуле, сучасне й майбутнє: історія є нічим іншим, як боротьбою рас за панування. У випадку марксистської філософії історії цей закон — економічний: всю історію слід пояснювати боротьбою класів за економічне панування.

Історицистський характер цих двох течій робить наше дослідження актуальним. Ми повернемося до них у подальших розділах. Кожна течія сягає своїм корінням безпосередньо у філософію Гегеля. Таким чином, ми повинні розглянути й цю філософію. А оскільки Гегель4 переважно наслідує античних філософів, виникає необхідність розглянути ще й теорії Геракліта, Платона й Арістотеля, перш ніж звернутися до сучасніших форм історицизму.

Розділ 2. Геракліт

До Геракліта в Греції не існувало теорій, які можна порівняти за їхнім історицистським характером із доктриною обраного народу. В Гомеровій теїстичній, чи правильніше, політеїстичній інтерпретації історія є продуктом божественного провидіння. Але Гомерові богі не творять загальних законів розвитку історії. Гомер намагається виділити і пояснити не цілісність