Крістін Ханна - Соловей

Він повільно підвівся та обійняв її. Вона мріяла закоркувати це відчуття безпеки в пляшку, щоб потім напитися з неї в мить самотності та страху.

— Запам’ятай це, — подумала вона. Світло, що виграє на його неслухняному волоссі, кохання, яке випромінюють його карі очі, потріскані вуста, що цілували її лише годину тому.

Крізь відчинене вікно вона почула стукіт кінських копит на дорозі й торохкотіння воза, який він тягнув.

Мабуть, це мосьє Кіян віз квіти на ринок. Якби вона зараз була надворі, він зупинився б, дав би їй одну і сказав, що квітка не може зрівнятися з її красою. А вона усміхнулася б, подякувала й запропонувала б йому щось випити.

В’янн неохоче вивільнилася з обіймів. Вона підійшла до дерев’яного столика, налила в миску теплої води з блакитного глечика і вмилася. За тонкими золотаво-білими фіранками, в алькові, що правив їм за гардероб, жінка одягла білизну з підв’язками, натягла шовкові панчохи, причепила їх до підв’язок, а тоді вбралася в бавовняну сукню. Коли В’янн відсунула шторки й повернулася в кімнату, Антуана вже не було.

В’янн відсунула штори, аби світло наповнило приміщення.

Як це було завжди в спекотні літні місяці, Софі скинула ковдру на підлогу. Рожевий ведмедик Бебе притулився до її щічки.

В’янн взяла ведмедика, дивлячись на його кошлату мордочку. Торік Софі забула про Бебе, захопившись іншими іграшками, тож він просто сидів на полиці.

Тепер Бебе повернувся.

В’янн нахилилася, аби поцілувати доньку.

Софі перевернулась на спину й закліпала очима.

— Мамо, я не хочу, щоб тато їхав, — прошепотіла дівчинка. Вона потягнулася до Бебе і практично вирвала його з рук В’янн.

— Я знаю, люба, — зітхнула жінка. — Знаю.

В’янн підійшла до шафи й витягла звідти улюблену моряцьку сукню Софі.

— Я можу вбратися в ромашковий вінок, який зробив тато?

Зім’ятий вінок лежав на тумбочці. Маленькі квіточки вже зів’яли. В’янн обережно підняла його й надягла на голівку Софі.

В’янн думала, що дівчинка непогано тримається, аж поки вони не зайшли до вітальні, де побачили Антуана.

— Тату, — Софі торкнулася свого віночка. — Не йди.

Антуан став навколішки й стиснув Софі у своїх обіймах.

— Я маю стати солдатом, щоб захистити тебе і маму. Але я повернуся. Ти й оком не встигнеш змигнути.

В’янн почула, як зірвався його голос.

Софі зробила крок назад. Ромашковий вінок зсунувся набік.

— Ти обіцяєш, що повернешся?

Антуан упіймав стурбований погляд В’янн, яка стояла за спиною доньки.

— Так, — нарешті відповів він.

Софі кивнула.

Вони втрьох мовчки вийшли з дому. Тримаючись за руки, ішли під гору до дерев’яного сараю. Висока суха трава вкривала пагорб. Бузкові кущі, величезні, наче віз сіна, росли по периметру ділянки. Три маленькі білі хрести — це все, що лишилося в цьому світі на згадку про немовлят, яких втратила В’янн. Однак сьогодні вона не дозволила собі навіть затримати на них погляд. Їй і так було тяжко, і вона не могла звалити собі на плечі ще й вагу тих спогадів.

У сараї стояло їхнє стареньке зелене «Рено». Коли вони сіли в авто, Антуан завів двигун, увімкнув задній хід і рушив у напрямку дороги, їдучи коліями втоптаної трави. В’янн дивилась у маленьке брудне вікно. Позаду лишалась зелена долина з розмитими знайомими силуетами — червоними дахами з черепиці, кам’яними будинками, стогами сіна на полях, виноградниками й лісосмугами.

Вони надто швидко дісталися залізничної станції неподалік міста Тур.

На платформі юрмилися молоді чоловіки з валізами, жінки, які цілували їх на прощання, та заплакані діти.

Нове покоління чоловіків вирушало на війну. Знову.

— Не думай про це, — сказала собі В’янн. — Не згадуй, як це було минулого разу, коли скалічені чоловіки з обгорілими обличчями та втраченими кінцівками поверталися додому…

В’янн вчепилася в Антуанову руку, поки той купував квитки і вів їх до потяга. У вагоні третього класу було дуже спекотно й тісно. Вона сиділа рівно, досі тримаючи чоловіка за руку й поклавши сумочку собі на коліна.

На їхній станції виходило близько десятка пасажирів. В’янн, Софі й Антуан прямували слідом за іншими встеленою бруківкою вулицею до мальовничого селища, що було схоже на більшість невеличких поселень у провінції Турень. Як так вийшло, що насувалась війна, і це надзвичайно квітуче містечко з хиткими мурами збирало солдатів для бою?

Антуан смикнув жінку за руку, спонукаючи йти далі. Коли вона зупинилася?

Попереду височіли залізні ворота, нещодавно вбудовані в кам’яні стіни. За ними було споруджене тимчасове житло.

Ворота відчинилися. Новоприбулих вітав солдат на коні. Шкіряне сідло скрипіло при кожному кроці коня. Червоне від спеки обличчя вершника було вкрите пилом. Він потягнув за поводи, кінь зупинився та почав мотати головою й пирхати. Над ними пролетів літак.

— Панове, — заговорив він, — віддайте ваші папери лейтенантові біля воріт. Мерщій, ворушіться!

Антуан ніжно поцілував В’янн, від чого їй захотілось розридатися.

— Я кохаю тебе, — промовив він.

— А я тебе, — відповіла вона. Але тепер здавалося, що ці слова, які завжди були чимось фундаментальним, нічого не важать. Що таке кохання, якщо порівнювати з війною?

— І я, тату. І я! — заплакала Софі, кидаючись до нього.

Родина востаннє обійнялася, а тоді Антуан відсторонився.

— Бувайте, — сказав він.

В’янн не змогла відповісти. Вона дивилась, як він іде геть і зливається з натовпом молодих чоловіків, які сміються та щось жваво обговорюють. Велика металева брама зачинилася, і гуркіт металу розрізав гаряче, запилене повітря. А В’янн і Софі так і лишилися стояти самі посеред вулиці.

Розділ 4

Червень 1940 року

Франція

Середньовічний маєток велично височів на лісистому пагорбі. Він був схожий на принаду з вітрини кондитерської: карамельний замок з вікнами із солодкої вати й віконницями кольору зацукрованих яблук. Неподалік глибоке синє озеро віддзеркалювало хмари. В охайних садах, обговорюючи благопристойні теми, могли гуляти господарі маєтку і, що важливіше, їхні гості.

У належним чином оздобленій їдальні за вкритим білою скатертиною столом, розрахованим на двадцять чотири особи, випроставши спину, сиділа Ізабель Розіньйоль. Усе в цій кімнаті було бліде. Стіни, підлога і стеля були зі світло-бежевого каменю. У найвищій точці стеля сягала семи метрів. Усі звуки в цій холодній кімнаті лунали гучніше й були тут, наче в пастці, як і самі мешканці.

Мадам Дюфор стояла біля чільного місця столу. Вона була одягнена в чорну сукню, що не приховувала виїмку на її шиї завбільшки зі столову ложку. Брошка з діамантом була її єдиною прикрасою (лише одна коштовність, тож, леді, обирайте ретельніше, адже ніщо не кричить так