Крістін Ханна - Соловей

жила власним життям. Вона надсилала татові різдвяні листівки, але не отримала жодної у відповідь. Вони рідко спілкувалися. Що тут скажеш? На відміну від Ізабель, яка не могла з цим змиритися, В’янн зрозуміла і прийняла той факт, що після смерті матері їхня родина розпалась. Чоловік просто не хотів більше бути батьком для своїх доньок.

— Я знаю, як тебе лякає війна, — сказав Антуан.

— Лінія Мажино встоїть, — відповіла В’янн, намагаючись говорити переконливо. — Ти повернешся додому до Різдва.

Лінія Мажино — це кілометри укріпленого зброєю бетонного муру, який було збудовано вздовж німецького кордону після Великої війни, аби захистити Францію. Німці не могли прорватися.

— Я кохаю тебе, Антуане Моріак, і чекаю, що ти до мене повернешся.

Пізніше вона не могла згадати, як вони зайшли в дім та піднялися сходами, як роздягали один одного. Вона лише пам’ятала його обійми і те, що він, як ніколи раніше, палко кохав її, вкриваючи її тіло гарячими поцілунками. Здавалося, його руки прагнули розірвати її, хоч і міцно стискали в обіймах.

— Ти сильніша, ніж гадаєш, Ві, — сказав він пізніше, коли вони лежали в тиші, притулившись один до одного.

— Це не так, — прошепотіла вона так тихо, що він не почув.

Наступного ранку В’янн хотіла, аби Антуан цілий день лишався в ліжку. Вона навіть переконувала його зібрати речі й крадькома, наче злодії, разом утекти.

Та куди їм було тікати? Війна нависла над усією Європою.

Коли вона закінчила готувати сніданок і мити посуд, то раптом відчула, як біль запульсував у її голові.

— Мамо, ти така сумна, — сказала Софі.

— Як я можу сумувати такого чудового літнього дня, коли ми збираємося навідати наших найліпших друзів? — відповіла В’янн і не зовсім природно всміхнулася.

Лише вийшовши з будинку і стоячи на подвір’ї під яблунею, вона зрозуміла, що була боса.

— Мамо! — нетерпляче покликала Софі.

— Уже йду, — відповіла жінка, прямуючи за донькою повз старий голубник (який тепер правив за сарай) та порожній хлів. Софі відчинила чорну хвіртку, зайшла до охайного сусідського подвір’я і побігла до невеликого кам’яного будинку з блакитними віконницями.

Софі постукала, але не дочекавшись відповіді, зайшла всередину.

— Софі! — голосно гукнула В’янн, утім її застереження не було почуте. У домі найкращих друзів показувати хороші манери було не обов’язково, а Рейчел де Шамплейн була ліпшою подругою В’янн уже багато років. Вони зустрілися за місяць після того, як батько ганебно покинув своїх дітей у Le Jardin.

Тоді вони і знайшли одна одну: В'янн, худа, блідолица й стривожена, і Рейчел, висока, мов хлопчисько, з неймовірно густими бровами та голосом, що нагадував сирену. Обидві були самітницями, поки не зустрілися. У школі вони стали нерозлучними й відтоді дружили. Вони разом вступили до університету і стали вчительками. Вони навіть завагітніли практично одночасно. А тепер жінки викладали в місцевій школі в сусідніх класних кімнатах.

Рейчел з’явилася у дверях, тримаючи на руках новонародженого сина Арієля.

Вони зустрілися поглядом. У ньому було все, що вони відчували й чого боялися.

— Думаю, сьогодні не зашкодить випити вина, — порушила мовчанку Рейчел.

— Щонайменше.

В’янн із подругою зайшли в залиту світлом невелику й охайну кімнату. Ваза з польовими квітами надавала граційності грубому дерев’яному столу, навколо якого стояли зовсім різні стільці. На шкіряному саквояжі в кутку вітальні лежав фетровий капелюх, який обожнював чоловік Рейчел Марк. Рейчел налила два келихи вина, дістала невелику глиняну тарілку тістечок caneles, і жінки пішли надвір.

На маленькому подвір’ї вздовж живоплоту росли троянди. Стіл та чотири стільці нерівно стояли на кам’яній веранді. Антикварні ліхтарі звисали з гілок каштана.

В’янн відкусила шматочок тістечка, насолоджуючись ванільною кремовою начинкою й хрусткою скоринкою. Вона сіла.

Рейчел умостилася навпроти, тримаючи немовля, яке солодко спало в неї на руках.

Здавалося, тиша була наповнена їхнім страхом та переживаннями.

— Цікаво, чи знатиме він свого батька, — заговорила Рейчел, поглянувши на дитину.

— Вони зміняться, — відповіла В’янн. Її батько брав участь у битві на Соммі, у якій понад три чверті з мільйона чоловіків загинули. Ті, хто повернувся додому, розповідали про звірства німців.

Рейчел однією рукою тримала малюка, а іншою гладила йому спинку.

— Марк погано вміє міняти підгузки. А Арі любить спати в нашому ліжку. Гадаю, тепер із цим проблем не буде.

В’янн ледь помітно всміхнулася. Це був лише жарт, але він допоміг.

— Хропіння Антуана — справжня халепа. Тепер хоч висплюсь.

— На вечерю їстимемо яйця-пашот.

— Прання буде вдвічі менше, — відповіла В’янн, але раптом її голос зірвався. — Я не витримаю цього, Рейчел.

— Звісно, витримаєш. Ми пройдемо крізь це разом.

— До того, як я зустріла Антуана…

Рейчел перебила її жестом руки:

— Я знаю. Знаю. Ти була худющою, мов гілка, тремтіла, коли починала хвилюватися, та мала на все алергію. Я це пам’ятаю. Але це в минулому. Ти будеш сильною. Знаєш чому?

— Чому?

Усмішка Рейчел зникла.

— Я знаю, що я велика. Величава, як мені кажуть, коли я купую бюстгальтери та панчохи. Але цього не достатньо, Ві. Іноді я потребуватиму твого плеча, щоб спертися на нього. Звісно, не всією своєю вагою.

— Отже, нам обом не можна розклеюватися.

— Саме так, — відповіла Рейчел. — Такий наш план. Переходимо на коньяк чи джин?

— Зараз десята ранку.

— Твоя правда. Певна річ. Випиймо по коктейлю.

У вівторок зранку, коли В’янн прокинулася, сонце заливало кімнату, виблискуючи на дерев’яних балках.

Антуан присів на крісло-гойдалку, що стояло біля вікна. Він зробив його з горіхового дерева, коли В’янн була вагітною вдруге. Кілька років це крісло ніби знущалося з них. То були роки викиднів. Три життя, що обірвалися впродовж чотирьох років: крихітні завмерлі серденька й посинілі рученята. А тоді якимось дивом дитині вдалося вижити. Софі. Це крісло було оповите маленькими сумними привидами, хоч були й хороші спогади.

— Може, варто відвезти Софі до Парижа, — сказав він, коли В'янн прокинулась. — Жульєн про вас подбає.

— Мій батько чітко дав зрозуміти, що не хоче жити разом зі своїми доньками. Не думаю, що він буде радий нам, — В’янн скинула із себе ковдру й підвелась, ступаючи босими ногами на затертий килимок.

— З вами все буде гаразд?

— Ми із Софі дамо собі раду. Однаково ти скоро повернешся. Лінія Мажино встоїть. Куди тим німцям до нас.

— На жаль, не можна сказати того ж про їхню зброю. Я зняв усі гроші з нашого рахунку. У матраці шістдесят п’ять тисяч франків. Витрачай їх помірковано, В’янн. Якщо додати твою вчительську зарплатню, вам цього вистачить надовго.

На неї почала накочуватись паніка. Вона мало тямила в їхніх