Крістін Ханна - Соловей

голосно, як дешевизна). Її вузьке обличчя, яке переходило в гостре підборіддя, було обрамлене кучерями, настільки знебарвленими пероксидом водню, що це зводило нанівець прагнення мати молодший вигляд. «Суть у тому, — говорила вона стриманим, манірним тоном, — щоб бути тихими та цілком непримітними».

Усі дівчата за столом були вбрані в сині вовняні жакети й спідниці, які були шкільною формою. Узимку це було не так і погано, але цієї спекотної червневої днини такий одяг був нестерпний. Ізабель відчувала, що починає пітніти. Екстракт лаванди в її милі не міг приховати різкий запах поту.

Вона дивилася на нечищений апельсин на своїй тарілці, по обидва боки якої в чітко визначеному порядку були розкладені столові прибори. Виделка для салату, обідня виделка, ніж, ложка, ніж для масла, виделка для риби.

— Тепер, — сказала мадам Дюфор, — візьміть потрібний прибор. Тихіше, будь ласка, тихіше. І почистіть апельсин.

Ізабель взяла виделку і спробувала встромити її гострі зубці в товсту шкірку, але апельсин вислизнув і випав із тарілки, яка голосно задзвеніла.

— Лайно, — пробурмотіла вона і впіймала апельсин, перш ніж той встиг впасти на підлогу.

— Лайно? — мадам Дюфор стояла поруч із нею.

Ізабель підстрибнула на місці. Боже милий, ця жінка рухалась, наче кобра в очереті.

— Вибачте, мадам, — сказала Ізабель, поклавши апельсин на місце.

— Мадемуазель Розіньйоль, — мовила мадам, — чому два роки в нас так мало вас навчили?

Ізабель знову штрикнула апельсин виделкою. Не надто граційно, зате ефективно. Тоді вона поглянула на мадам і всміхнулась.

— Узагалі-то, мадам, якщо учень не може навчитися, це означає, що вчитель не може навчити.

За столом залунали схвильовані зітхання.

— Еге ж, — відповіла мадам. — Отже, це через нас ви досі не вмієте належним чином з’їсти апельсин.

Ізабель спробувала розрізати шкірку, але срібний ніж зісковзнув і дзвінко вдарився об тарілку.

Мадам Дюфор простягнула руки й схопила Ізабель за зап’ястки.

Усі дівчата спостерігали за ними.

— Світські розмови, дівчата, — сказала мадам, ледве всміхнувшись. — Ніхто не схоче вечеряти зі статуєю.

Наче за сигналом, дівчата почали тихо обговорювати теми, які не цікавили Ізабель: садівництво, погоду, моду. Прийнятні теми для жінок. Ізабель почула, як дівчинка поруч із нею сказала:

— Я в захваті від алансонського мережива, а ти?

— Мадемуазель Розіньйоль, — озвалась мадам. — Ідіть до мадам Алард і скажіть їй, що наш експеримент завершено.

— Що це означає?

— Вона зрозуміє. Ідіть.

Ізабель швидко вискочила з-за столу, поки мадам не передумала.

Обличчя мадам скривилося від гучного скрипу ніжок стільця по кам’яній підлозі.

Ізабель усміхнулась:

— Знаєте, насправді я не люблю апельсинів.

— Невже? — відповіла мадам саркастично.

Ізабель хотілося вибігти з цієї задушливої кімнати, але їй вже вистачало неприємностей, тож вона змусила себе йти повільно, розправивши плечі й задерши підборіддя. На сходах (якими дівчина в разі потреби могла спуститися з трьома книгами на голові) вона роззирнулась навсібіч, переконалась, що навколо нікого немає, і побігла вниз.

У коридорі вона сповільнила крок і знову виструнчилась. Діставшись кабінету директорки, вона вже навіть устигла заспокоїти дихання.

Дівчина постукала.

Почувши відповідь, Ізабель відчинила двері.

Мадам Алард сиділа за оздобленим золотом столом із червоного дерева. Середньовічні килими звисали з кам’яних стін, а склепінчасте вікно виходило на сади, які більше нагадували витвір мистецтва, ніж природу. Навіть пташки рідко сюди прилітали. Мабуть, відчували цю задушливу атмосферу і летіли геть.

Ізабель усілась, надто пізно згадавши, що їй не пропонували сісти. Вона знову звелася на ноги:

— Вибачте, мадам.

— Сідайте, Ізабель.

Вона так і зробила, щільно притискаючи щиколотки одну до одної, як і годиться леді, та склавши руки.

— Мадам Дюфор попросила переказати вам, що експеримент завершено.

Мадам узяла одну зі своїх авторучок і постукала нею по столу.

— Чому ви тут, Ізабель?

— Я ненавиджу апельсини.

— Перепрошую, що?

— Якби я і збиралася з’їсти апельсин — що, мадам, було б дивно, оскільки я їх не люблю, — я скористалася б своїми руками, як роблять американці. Як усі роблять. Навіщо виделка та ніж, коли їси апельсин?

— Я мала на увазі, чому ви в цій школі?

— A-а, ви про це. Ну, зі школи монастиря Святого Серця мене виключили. Ні за що, маю сказати.

— А зі школи Святого Франциска?

— У них були причини мене виключити.

— А зі школи, що була до того?

Ізабель не знала, що відповісти.

Мадам поклала ручку.

— Вам майже дев’ятнадцять.

— Так, мадам.

— Думаю, вам час піти.

Ізабель встала.

— Мені повернутися на урок з апельсинами?

— Ви не так мене зрозуміли. Я маю на увазі, що ви маєте покинути школу, Ізабель. Абсолютно очевидно, що вас не цікавить те, чого ми тут навчаємо.

— Як їсти апельсини, коли можна розмазувати плавлений сир та хто важливіший — другий син герцога, донька без права на спадок чи посол якоїсь країни? Мадам, хіба ви не знаєте, що діється у світі?

Може, Ізабель і жила далеко від цивілізації, але вона все знала. Навіть тут, за барикадами з живоплоту та ввічливості, вона знала, що відбувалось у Франції. Прокидаючись у своїй келії посеред ночі, поки її однокласниці спали, вона слухала «Бі-бі-сі» на своєму радіо, мати яке дівчатам було заборонено. Британія і Франція оголосили війну Німеччині, а Гітлер просувався вперед. По всій Франції люди запасалися їжею, установлювали спеціальні завіси на вікна і вчилися жити в темряві, наче кроти.

Вони готувалися, хвилювалися, а потім… нічого.

Місяць за місяцем нічого не відбувалося.

Спершу люди говорили лише про Велику війну та втрати, яких зазнало дуже багато родин. Але час минав, про війну лише говорили, й Ізабель чула, як учителі називають її «смішною війною», війною балачок. Реальний жах коївся в інших частинах Європи: у Бельгії, Нідерландах і Польщі.

— Хіба під час війни манери не мають значення, Ізабель?

— Зараз вони нічого не важать, — імпульсивно відповіла Ізабель і за мить про це пошкодувала.

Мадам встала.

— Ми ніколи не були закладом, який вам підходить, але…

— Мій тато запроторить мене ще кудись, аби позбутися, — сказала Ізабель. Вона радше була готова вивернути всю правду, ніж слухати чергову брехню. Дівчина багато чого засвоїла в різних школах та монастирях, які понад десять років були її домом. Насамперед вона зрозуміла, що може покладатися лише на себе. І аж ніяк не на свого батька чи сестру.

Мадам поглянула на Ізабель. Її ніздрі ледь помітно розширились, що було ознакою ввічливого, але очевидного несхвалення:

— Чоловікові важко пережити втрату дружини.

— Це дівчинці важко пережити втрату матері, — відповіла Ізабель, зухвало посміхаючись. — Утім, я втратила обох батьків, чи не так? Одна померла, а інший відвернувся від мене. Важко