Сергій Карюк - Нечиста кров

відьми та упирі. Особливо упирі люблять це робити. Упирі — то вмерлі відьмаки або чаклуни, що душу дияволу продали. Встають вони ночами з могил, полюють за необережними, які повз цвинтарі ходять. А ще залазять у будинки, кидаються на сплячих людей, а особливо — на немовлят. І так можуть до смерті дитинки в неї кров ссати…

— Ой, Господь і Мати Свята! А як же від них захиститися, пані Софіє?

— Перед сном треба захист робити, хрестити всі вікна й двері. А якщо забути яке вікно, то через нього упир і залізе… А знайти упиря важко, бо тілько одні в могилах лежать, а інші можуть і на живих людей схожими бути. Але вбити їх однаково можна — треба осиковим кілком груди прохромити, очі й рота йому зав’язати, а тіло негайно спалити, а попіл за вітром розвіяти…

Тихий оксамитовий жіночий голос, який Голота чув немов через подушку, заколисував. Біль потроху пішов, та макітра його й далі варила неспішно. Але все ж доста для того, аби зрозуміти, у що він ускочив у тій триклятій корчмі.

«Упир. Вони мене назвуть упирем, що привіз у село моровицю. Ці добрі християни спалять мене, співаючи свої псалми, і вже найближчим часом, — ворухнулася думка, від якої голова Голоти розболілася ще більше. — Варто було тікати з інквізиторської в’язниці, аби тебе обклали снопами й спалили дикі селяни з цієї глушини? Інквізиторам хоч можна було крикнути щось на кшталт „і все таки вона крутиться!“ і послати прокльони єпископу, бо народ дивиться, а тут що кричати і кому — Івасю Свинарчуку з волохатою, як у кабана, мордякою?» — подумав він і знову зробив величезне зусилля, розплющивши важезні, немов налиті свинцем, повіки.

Перше, що побачив, було сіно, він повернув голову, і в лице знову полізла суха трава. Голота знову заплющив очі, а вже наступної миті його охопила паніка.

«Це мене так і кинуть! Засипали сіном, я ж задихнуся тут!» — промайнула в нетверезій ще свідомості думка, він розплющив очі, у паніці почав вивертатися й підкидатися. Та за хвилю підняв голову й мало не засміявся, бо лежав у звичайному селянському хліві. Голота марно спробував поворухнути ногою або рукою. «Спеленали, як турботливі матінки сцикливе немовля», — забурчав він прокляття. Сісти вдалося лише з третьої спроби, коли намацав потилицею якусь балку, сперся на неї й урешті опинився-таки у вертикальному положенні. Тоді перевів подих, глянув угору й несподівано побачив когось, хто пильно дивився на нього крізь маленьке віконце хліва. Голоті стало трохи соромно, що цей хтось бачив повзання рачки по сіновалу героя штурму Перекопа, та він скривив обличчя й прибрав нещасного вигляду.

— Чоловіче добрий, і що я зробив, щоб мене сюди кинули? — спитав він жалібно. «Для майбутнього акторства треба запам’ятати, що з розбитими губами і розквашеним носом говорити жалібно виходить аж надто природно», — подумав він.

— Та зробив, зробив. — Відповів жіночий оксамитовий голос, той, що тільки-но розповідав історії про чуму та упирів. — То все село знає.

— То хоч розкажіть мені, пані, бо я нічого не пам’ятаю, — промовив Голота.

— Зараз розкажу. Тільки й не думай, не розв’яжу тебе, бо люди кажуть, що вбив ти людей якимось чаклунством, — на Голоту знову подивилися чорні блискучі очі.

— Хто? Я? Убив? Чаклунством??? — обурення Голоти було бурхливим, однак на голос воно не справило жодного враження.

— Пана Калиновського, його кучера й Марусю-шинкарку, — не відреагувавши на вдаваний гнів, спокійно промовив оксамитовий голос.

— Як це? — ураз заспокоївся Голота.

— А так. Моровиця он по всій Заславщині ходить — аж пани повтікали до Кракова та до Львова. І ось до нас дійшла. І кажуть старі люде, що носить моровицю упир, який труїть людей по селах. Тож тепер кажуть, що ти і є упир. Бо тебе ніхто не знає — хто ти та звідки, а значить, бути тобі кровососом.

— Так який я упир??? Я Голота, у Почаїв іду, на прощу! — стомлено вкотре згадав свою завчену історію Голота.

— Хто ж, хлопче, знає, прочанин з тебе ще той… Зловили ж тебе, як ти тікав з корчми…

— Та звідти всі тікали. Страшно було! Чого б це мені людей труїть? — роздратовано вигукнув Голота.

— А чого сонце сходить? Бо ти упир чи відьмак, кажуть старі люди. І батюшка каже, і чоловік мій, — трохи насмішливо сказав голос.

— А хто хоч чоловік?

— Сільський війт.

— І що війт ще каже?

— А те, що спалять тебе після хресного ходу. Батюшка з людьми обійде село, щоб захистити його від чарів. Он уже збираються на майдані, — тепер уже голос говорив з неприхованим сумом. Голоті аж мову відібрало…

— А ви вірите, що я отруїв? — сказав він нарешті.

— Не важливо, у що я вірю. Кажуть, сатана може прибирати найгарніші образи…

Голота помовчав, сил не було навіть дивуватися вишуканим компліментам від власниці красивого оксамитового голосу й чорних блискучих очей. Він усе думав про багаття, яке з кожною хвилиною ставало ближчим, і гарячково перебирав варіанти, як вибратися з цього багна.

— А це ви зі мною не боїтеся розмовляти, як я упир? — кинув він, пробуючи язиком геть розбиті губи.

— У мене з собою завжди медальйон з кутнім зубом святого Варфоломія. Якщо ти й упир, то мені нічого не зробиш… Зараз, почекай.

Ляда з дзенькотом упала — і до хліва зайшла вродлива молодка з чорними блискучими очима в очіпку і з баняком у руках та зовсім ще молода дівчина з русявою косою й з опущеним додолу поглядом. Старша усміхнулася, на щоках її заграли милі ямочки, і Голота на мить забув, де він і що за годину палатиме, прив’язаний до стовпа, менша ж відразу опустилася вниз і почала натирати побите обличчя Голоти якимись притирками. Закінчила й подивилася вгору на старшу супутницю.

— Дякую тобі, Дарочко. Можеш іти. У нашої Дарочки чарівні ручки, заживе вже до завтра все. Так, сонечко? — ласкаво промовила своїм оксамитовим голосом війтова до тонкої, як тростина, дівчини. Дарка зашарілася, вклонилася та вибігла. Жінка провела її очима, а тоді повернулася до в’язня, і на щоках її знову були ті самі ямочки, що робили усмішку жінки неймовірно красивою.

— Капусняку тобі принесла, будеш?

— Та буду, може, останній раз їм щось. Дякую, пані, — додав він, не відриваючи погляду від молодиці.

Війтова підійшла до зв’язаного Голоти, сіла біля нього й почала годувати. Голота дивився, не моргаючи, а тоді скривив свої розбиті губи, згадавши про свою нещасливу долю.

— Я — Софія Краваржова, —