Сергій Карюк - Нечиста кров

слідом і, насмішкувато мружачись, став у дверях, спостерігаючи. Панок окинув гулянку погидливим поглядом і посунув до окремого столу, очевидно, залишеного спеціально для нього.

— Марусю, венгржина[17]! — крикнув він, змахуючи рукавичками чистісінький стіл. Руда шинкарочка відразу підскочила з келихами. Пан узяв один, інший же, не дивлячись, простягнув кучеру, який стояв у дверях.

— Міхале! На-но випий, за моє здоров’я. Тільки не тут, біля коней, бовдуре! — проговорив він, ліниво озираючись. Кучер схопив келих і, вклонившись, вийшов.

Селяни, побачивши Калиновського, замовкли. Стихла шинкарка запопадливо відчинила двері, аби провітрити корчму, скрипка почала вигравати щось спокійніше, танцюристи, похмуро поглядаючи на Калиновського, пішли собі на лави. У корчмі наче маком посіяли, та за хвилину шинок наповнився тихим бурмотінням. Міщани з Острога почали сперечатися про нові порядки князів Яблоновських у місті, селяни — жалітися разом на війта, князя, урожай, на священика й Губалика, що затіяв чергову тяганину через межу, пан Калиновський без поспіху пив свою першу пляшку угорського. Голота ж сидів на лаві, п’яно хитав головою, мугикаючи собі під носа:

— Я те бачу: в чистім полі не орел літає, —

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти

Да в город Килію запродати,

Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,

За його много червоних, не лічачи, брати,

Дорогії сукна, не мірячи, пощитати.

Голота потроху засинав, не згадуючи вже ні про свої злигодні, ні про плани завоювати шинкарку, ні про шляхтича, що зиркав на нього злим поглядом. Та ідилічну тишу Голотиного раю порушив молодий служник, який заскочив у стодолу з широко розкритим ротом. Губи у хлопця дивно тремтіли, він поводив виряченими очима по господі і не міг сказати й слова. Простіше кажучи, вигляд мав такий, що всі негайно повскакували на ноги.

— Люди!! Там надворі… — урешті прорізався вереск служки.

Першими вибігли міщани з Острога та шинкарка. Там уже стояв натовп болотківчан, які з острахом дивилися на щось біля карети Калиновського. Шинкарка підбігла і, розштовхуючи людей, впала на коліна перед панським кучером Міхалом. Той конав — на його губах виступила піна, його корчило й кидало по багні та пилюці. Маруся відсахнулася, позадкувала й побігла до шинку по Калиновського. Та лише схопила пана за плече, як той мішком сповз на дубові дошки підлоги й упав горілиць, широко розкинувши руки. На його обличчі теж була піна, неживі скляні очі пильно дивилися кудись під стріху.

Шинкарка завмерла з простягнутими руками та майже відразу страшно закричала. Потім замовкла, з острахом подивилася на свої долоні, почала їх терти об плахту й роздирати на собі одяг. Селяни, які спочатку заворожено на це дивилися, кинулися з шинку, давлячи одне одного у дверях. За ними надвір вискочила й Маруся. Вона обвела завмерлих людей божевільними очима й заверещала не своїм голосом.

— Помираю! Людоньки, помираю! Моровиця! Упирське зілля. Упирі. Поможіть! Хто в Бога вірує, поможіть!

Люди відсахнулися від неї й самі почали втікати з подвір’я — хто куди. Останнім, нетвердо переступаючи ногами і тримаючись за пліт, ішов Голота.

Маруся ж, боса й розпатлана, неслася селом, на ходу розриваючи сорочку й плахту. Усі дивилися на божевільну, що мчала в залишках одягу, викидаючи вперед свої гарні стрункі ноги. Її красиві білі груди розгойдувалися в такт бігу… Люди злякано хрестилися й заштовхували дітей до хат. Село, яке миттю затягло пеленою всеосяжного тваринного страху, завмерло…

За півгодини у двері корчми, згинаючись чи не вдвоє, зайшов здоровенний сільський війт з двома підручними. Перехрестившись, вони обережно обійшли тіло бездиханного Калиновського — чоботи хруснули по залишках розбитого посуду — подивилися на страшно скривлене лице мерця й негайно вийшли, не озираючись. Війт, високий огрядний чолов’яга з вислими вусами, тихенько свиснув і показав канчуком на темну громаду лісу своїм людям.

— До лісу він пішов, більше немає куди. Сокирчук, Кос! Беріть коней — і по дорозі. Там нема куди сховатися. Вв’яжіть того жебрака, хлопці. Це він моровицю приніс у село. Тільки обережно. Чули, як шинкарка кричала — упиреве прокляття?

— І шинкарку? — перехрестилися двоє високих хлопів.

— Певне то. Бачили люди, як бігла Маруся до лісу, падала по дорозі, знову вставала й бігла. Хто зна, чого вона в ліс тікала, що з нею робилося… У мене собаки всі здихати теж он у ліс тікають, — війт похитав головою. — Кажуть, усі руки в неї були в якихось виразках. Вв’яжіть те стерво, але бережіться!

Розділ 2

В якому полюють на упирів і бачать на власні очі персонажів дідівських казок

Слова лупали у Голотину потилицю, як молот коваля об ковадло. Йому хотілося тримати голову обіруч, адже він відчував: ще от-от і вона лусне, як мушля равлика, яку довбе об дерево голодна ворона. Він ледве зміг розчепити повіки, залиті засохлими патьоками крові, нічого не побачив, бо в очах було чорно, глухо застогнав і знову замружився.

— Надвесну їхав дядько Василя Перчука на возі з Острога й побачив, як з лісу жінка в чорній хустці йде. Не стара ще, красива, тільки сива-сивісінька, як туман. Попросилася до нього, аби підвіз до Теремного, а він і взяв. Сіла вона на воза й каже, що йде аж із Глухіва пішки в Теременську церкву, бо дуже вже не подобається, як править глухівський батюшка. Дядько здивувався, адже про старого панотця з Глухіва казали, що він свята людина і править так, що аж з Острога приходять його слухати. Але нічого не сказав, їхав собі й їхав. А коли минув хреста й повернувся до жінки, то тієї вже й духу не було — зникла. Побачив старий Перчук лише сліди, які йшли од воза по піску, от тільки не людські вони були, а ратиці козині… А вже наступного вечора перша людина в селі від чуми померла, і лиш тоді старий зрозумів, кого в село привіз — бо ж то Чума була. У Теремному тоді хай не половина людей померла, і всі проклинали Перчуків. А як інакше, бо то ж Василь чуму в село привіз, сама б вона хреста не минула… І так Перчуків зацькували, що аж мусили вони продавати все і з села виїжджати. І добре, що втекли, бо вже хотіли їх спалити всіх уночі.

— А хто Чуму напускає, тітонько? — запитав тихий голос.

— Напускають