Сергій Карюк - Нечиста кров

— Як мене звати, ви вже знаєте… — не надто ввічливо почав Голота.

— Якщо це ваше справжнє ім’я…

— Іншого, вельмишановна пані, я нині не маю, а для цієї глушини воно підходить якнайкраще, — різко почав Голота, але заспокоївся.

«Чого б це я кричав на людину, чи не єдину в цьому селі, хто не б’є мене й не хоче спалити», — подумав він і спитав:

— А от ваше для цих Богом забутих Болотківець точно дивне. Хай і виглядаєте ви, як тутешня шляхтянка, але точно не звідси. Судячи з імені — з Богемії. Ні?

— Пан жебрак-прочанин має пильний погляд, — усміхнулася Краваржова. — Ми з чоловіком сюди приїхали років 10 тому. Сам він із Праги, я ж із Сілезії. Краваржа запросив сюди війтувати ще старий власник Болотківець, а оскільки обирати нам було ні з чого, то відтоді ми тут…

— Що могло примусити вас їхати за тридев’ять земель від рідного дому?

— А вас?

— Туше, пані, туше… Але я лише бідний прочанин, що йде поклонитися Почаївській Божій матері…

— А я звичайна дівчинка з Рацибужа, яку видали заміж…

— Ні, ви не звичайна, — Голота пильно подивився на війтову. Вона витримала його погляд і зачерпнула ще капусняку.

— Пам’ятай про зуб святого Варфоломія, твої чари не діють, — засміялася вона.

— А ваші?

Несподівано надворі, за стінами його сільської в’язниці, почувся якийсь шум. Голота відвернувся від ложки капусняку, вужем поповз по сіну і припав оком до щілини між дошками хліва. На майдані справді збиралися люди, майже у кожного був смолоскип, хтось тримав ікону, а панотець з сивою бородою — великого хреста. Кілька хвилин — і натовп із батюшкою на чолі вогненною гусінню посунув вулицею, а з дворів до ходи приєднувалися все нові й нові люди…

Голота дивився на обличчя тих, хто вже за годину його смажитиме у славу Господа, і розумів, що шансів втекти від багаття цього разу в нього зовсім небагато.

Хода, на яку, не відриваючи похмурого погляду, глипав Голота, врешті вийшла за хрест на околиці села і звернула на стежку. Тепер люди чимчикували довгим ланцюгом, що звивався, як змія, одне за одним, упівголоса співаючи «Отче наш» та «Символ віри». На луки за селом повільно насувався туман. Селяни з острахом дивилися на його білі клапті та хрестилися, адже всі знали — з імлою приходить нечиста сила. Усім було моторошно, спів, що ще кілька хвилин тому лунав луками й підбадьорював наляканих людей, поволі стих. Надтріснуто завиваючи, тягнув лише отець Роман, та його голос, що нагадував каркання крука, лише додавав ході якогось потойбічного вигляду. Аж і священик затнувся на слові — його перебив довгий дівочий скрик. Усі сполошилися і збіглися до Гальшки, яка, вирячивши очі, дивилася у верболози, що буйно розрослися біля струмка.

— Там, там, там! — не в силах навіть підняти руки повторювала дівчина, не відриваючи широко розкритих очей від кущів.

— Що там, Гальшко? Що?

— Упир, — вимовила побілілими губами.

Люди зі страху збилися в купу й лише кілька сміливців кинулися в темряву. Майже відразу з верболозів почувся тріск гілля, здавлені крики, та скоро все стихло. Усі силувалися розгледіти хоч щось у мішанині туману та пітьми. Раптом з темряви показалося обличчя. Бліде, як полотно, з червоними, аж малиновими губами і виряченими божевільними очима воно швидко сунуло з пітьми. Жінки закричали, але майже відразу замовкли — усі побачили, що упійманого ведуть, підштовхуючи його між плечі.

— Подивіться на цього упиряку, люди! — у коло, освітлене вогнем зі смолоскипів, кинули бранця, що боязко озирався навкруги.

Усі вирячилися на істоту, в якій відразу вгадали упиря з дідівських розповідей та казок, про якого знали, що такі, як він, ночами блукають навколо людських хат в надії пролізти досередини і хлебтати християнську кров. Незважаючи на те, що блідий кровопивця стояв на колінах і сам тремтів, як лист, люди просто остовпіли від жаху. І здригнулися, коли він заговорив тихою зляканою скоромовкою, ковтаючи слова.

— Та я коня свого шукав, люде. От узда… Я шляхтич, Котович, гостюю у Ляхові в пана Лукомського. Учора приїхав…

Мова упиря наче скинула з усіх заціпеніння. Люди немов прокинулися від сну, і один за одним почали говорити, плювати, кричати й сипати прокльонами.

— Мовчи, сатанинська заразо. Так це ти нам моровицю начаклував, аспиде! Бийте, людоньки, цього нелюда.

Натовп обережно почав сходитися до упиря. Усі боялися навіть торкнути його, але він сам пришвидшив розв’язку — скочив на ноги, вирячив зуби, загарчав і побіг прямо на людей. Ті кинулися врозсипну від упиря, і той мало не прорвав людське коло. Хтось сміливіший підбіг до нього ззаду й з усієї сили вдарив ломакою по голові. Упир захитався й упав, обливаючись кров’ю. На нього миттєво накинулися, хтось заверещав, захарчав. Били ногами, смолоскипами, руками, доки на землі не лишилося закривавлене бездиханне переламане тіло. Усі, важко дихаючи, дивилися на мертвого, а за хвилину одне за одним, хрестячись, відходили і потроху-потроху посунули назад у село. Якийсь час усі йшли мовчки, понуривши голови, поки вже біля першої хати не стрепенувся отець Роман, що ніс на плечах великий хрест, яким перед цим що є сили гатив упиря. Зненацька батюшка збліднув, схопився за голову, а тоді — за бороду і закричав.

— Боже! Горе на мою стару голову! Що ж ми забули? Це ж упир, людоньки, а йому треба кілком груди прохромити, а потім спалити і попіл розвіяти. Якщо не зробити, то він не помре, а ще більше шкодитиме. Християни! Усі назад та й швидше, Богом заклинаю!

Селяни захвилювалися, не наважуючись повертатися на луг, та врешті збилися у гурт і побігли назад до місця, де лежало пошматоване тіло. Отець Роман пришкандибав останнім, він пробився крізь натовп людей, що немов позаклякали з витягнутими шиями. Усі дивилися туди, де ще кілька хвилин тому забили кровопивцю, та упиря там не було. Тіло ніби розчинилося в імлі, а про те, що воно взагалі існувало, нагадували лише великі бурі плями засохлої крові, на які з жахом тепер дивилися побілілі селяни.

Розділ 3

В якому посполиті, шляхтичі й священики одностайно демонструють вірність традиціям, а крім того, майстерність у розведенні вогнищ

Нічого не вказувало, що ночі от-от прийде кінець і вже скоро крізь пітьму почне пробиватися настирний молодий ранок. Та старий Гананько