Тіна Волф - Коли поруч Марічка, Тіна Волф

— Серйозно? — вона підійшла ближче, схиляючись над монітором. — Ого, навіть виглядає краще, ніж раніше!

Він посміхнувся своєю найкращою «так-треба-робити» посмішкою.

— Ну, я ж… айтішник, — сказав він, ніби тільки-но самотужки перезапустив Місяць на нову орбіту.

Марічка нахилилась ще ближче. Її волосся легко торкнулося його плеча, і внутрішня сирена Артема завила на повну гучність: «Тривога! Критична близькість! Перегрів системи!»

Він спробував зберегти спокій.

Марічка поклала руку йому на плече.

— Дякую, Артеме. Ти справді врятував наш сайт.

Але цього разу він просто глибоко вдихнув і мужньо пробурмотів: 

— Нема... нема за що. 

Хоч і трохи заїкнувся. Ну й нехай. Це був його особистий «баг*» /*помилка в комп’ютерній програмі/. 

Сервер у серці завис, але система трималася.

Артем стояв перед комп’ютером, намагаючись зберегти бодай крихти самоконтролю. Він зробив це! Сайт працював! Система не вибухнула! Китайська мова зникла! Він ще навіть не помер від сорому!  І це найкращий день у житті!

Але була одна маленька проблема. 

Марічка. 

Вона стояла поруч, усміхаючись так тепло, що десь у його нейронах сталося масове коротке замикання. Вона просто була собою і це виявилося значно небезпечніше за будь-який вірус. Коли вона легко торкнулася його руки, Артем відчув, як його дихання застрягло десь між шлунком і лівою легенею. 

Треба евакуюватися. Негайно!

— Ну... мабуть, мені вже час, — пробурмотів він, намагаючись, щоб голос звучав хоч трішки впевнено.

— Уже тікаєш? — Марічка примружилася, схрестивши руки на грудях так, що Артем змушений був поглянути вбік, аби не перегрітись остаточно.

Все. Кінець. Вона використовує свою секретну зброю: примруження і посмішку.

— Не тікаю. Просто… стратегічно відступаю, — відповів він із таким виглядом, ніби це був чіткий план НАТО.

Вона засміялася, і Артем ледь не перечепився через власні ноги. 

Він обережно пішов до дверей. Двері — його рятівний вихід. Його портал свободи. Його... ой, двері ближчають!

— Артеме! — покликала вона. 

Він зупинився. Погана ідея!

Обернувся. Ще гірша ідея!

Вона усміхалася ще ширше, випромінюючи абсолютну зброю масового ураження — чарівність.

— Ще раз дякую тобі, — сказала вона.

Артеме, проста відповідь: «Нема за що». Розвертаєшся. Йдеш. Все.

Але ні. Його мозок вирішив запустити альтернативний, експериментальний варіант: 

— Я завжди радий... для тебе... ну, тобто, не тільки для тебе... для всіх! Але для тебе особливо! Але не так, щоб прямо... ой, коротше, бувай! 

Він заплющив очі, проклинаючи себе. Якщо б існувала клавіша «Видалити себе з реальності», він би вже натиснув її десять разів. Все ж рішуче потягнув за дверну ручку і, звісно ж, лобом влетів у косяк. Глухе «гуп» розлетілося коридором, як удар гонгу у фіналі боксерського турніру.

— Йой! — вигукнула Марічка. — Ти в порядку?! 

— Абсолютно! — мужньо відповів Артем, потираючи лоба й намагаючись зробити вигляд, що так і було задумано.

Він швидко вийшов у коридор, повний рішучості більше ніколи не попадатися на ці небезпечні посмішки. Але, судячи з виразу обличчя Марічки, цей день вона точно запам’ятає і що найгірше — вона запам’ятає саме його і саме так.